Вже другу годину неспинно стукотить у шибку дощ. Прозорими сльозинками стікають краплини води, ховаючись у чорну землю. Тоня мовчки дивиться у вікно. Уже не плаче, бо за три роки виплакала всі сльози. Лишилась пустка в душі, і все частіше ятрить серце пекучий біль.
Кажуть, що життя продовжується. День за днем гортає доля сторінки її існування, бо щасливе життя закінчилося в ту хвилину, коли дізналася про смерть сина Павла. З тії хвилини для неї вже не світить так сонечко, як колись, і не гріє, бо в сиру землю закопала свою кровиночку, надію і сенс життя.
Багато пережито...багато виплакано. Більше місяця не віддавали тіло для поховання. Та чі й було там тіло...Закриту гробницю захоронили в землю . Її Павло згорів у літаку, збитому над Луганськом, і разом з ним - 49 побратимів. Це горе об'єднало в одну родину всіх, хто того дня втратив найрідніших. Сергій Ніконов, батько Павла, став волонтером, щоб допомагати всім, хто потребує допомоги. Багато зроблено добрих справ, а серця біль не втихає, щемить і плаче, як цей дощ за вікном.
Тоня знову і знову пригадує свого любого Пашу, коли ще був маленьким хлопчиськом з добрими, як небо, голубими оченятами, то мрійливого і завжди закоханого юнака, бо біля нього весь час юрбилися дівчата, то доброзичливого і відповідального чоловіка.
Коли почалася війна, він один із перших пішов захищати Україну. "Мамо, я ж десантник, і це моя доля", - сказав матері. Знову і знову ці фатальні слова звучать в її пам'яті. Тоня дивиться у дощове небо і, наче десь там серед хмар, шукає погляд свого Паші, бо десантники не помирають, вони просто ідуть у небо.
А дощ за вікном ллє, оплакуючи той її пекучий біль. Тоні здається, що вона з своїм горем не сама, бо разом з нею і тисячами матерів, які тужать за своїми синами, плаче і наша матінка-природа. Вона пригортає до грудей стомлені руки і благає дивлячись у небо: "Мати Божа! Коли скінчиться війна і цей болючий дощ із материнських сліз".
Зоя Журавка(Іванова)
Дуже зворушливо! Яке це горе, може по-справжньому зрозуміти лише жінка. Світла пам'ять героям України, які віддали своє життя за нас. Нехай земля їм буде пухом. Нехай ті, хто вбиває наших дітей і ті, хто наживається на цій війні, отримають те, що заслужили.
Дякую, Зою, що написали про біль матері, як же я це все розумію...
"Ой, важкі думки мої, в сльозах очі,
кожен день ношу я їх і щоночі.
Знову йду у садок до калини,
та звільнитись від думок нема сили..." - це з мого вірша:"Ой, важкі думки мої" він є у КП...
Яке це горе, може по-справжньому зрозуміти лише жінка. 
Світла пам'ять героям України, які віддали своє життя за нас. 
Нехай земля їм буде пухом. 
