Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: геометрія: МОЇ ЧАГАРІ… (проза) - ВІРШ


геометрія: МОЇ   ЧАГАРІ…         (проза) - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 10

Пошук


Перевірка розміру




МОЇ ЧАГАРІ… (проза)

Далеко - далеко вже моє дитинство, живими лишились спогади барвисті... Не відкрию я секрету, бо певне всім відомо, що світ дитинства привабливий і чарівний, навіть тоді коли воно, (дитинство),холодне, голодне, обірване, а часом і страхітливе, а ще колюче зі збитими колінами, подряпаними руками і ногами,але таке щире, вільне, радісне, бо в ньому можливі усякі дива і незвичайні пригоди. У мого покоління дитинство було важким і страхітливим,оповите чорним димом, грохотом вибухів, знущаннями, а часом і смертю...Важким воно було і в повоєнні роки: голодне, босоноге, часом і в непосильному труді...І хоч воно повторилося у моїх дітях, потім в учнях, в онуках, я поринаю у нього з головою, часом посміхаюся, а часом змахуючи сльозу, оцінюю своїм життєвим досвідом, десь себе виправдовую, а десь і дорікаю, за дечим жалкую, та все ж більше - радію. Бо то ж - дитинство!.. На моїй вулиці дітей було багато, ми всі товаришували, організовували колективні ігри, бігали, гралися, у річці купалися...Та в мене , а можливо і не лише в мене, були й потаємні місця, де я могла усамітнитися, поміркувати, помріяти, пожуритися, а то й поплакати. Ось і сьогодні перед очима, (хоча й в уяві), бачу вибалок із зарощими кущами і ніби відчуваю духмяний вітерець, який вихоплює із тих кущів такі солодкі пахощі, таку ніжну свіжість, що мені хочеться знову заховатись у тих кущах, як тоді, коли доводилось перебороти образу сусіда діда Івана, який вилаяв мене за те, що я не догледіла корівку на пасовищі і та забрела у його кукурудзу...А іншим разом за насмішки брата за мої чорнильні клякси у зошиті, ( у нього їх ніколи не було), а ще іншим разом на вчителя, який поставив мені "3", а тим, хто в мене списав розв"язання контрольних завдань, "4", а то й "5", бо на моєму аркуші були закреслення й виправлення, а в них не було, бо вони ж тільки списували. А ще на сусіда свого Петька, який з усмішечкою й незрозумілим мені виразом у очах оповів і розкрив найпотаємнішу таємницю людського зачаття. І навіть тоді, коли вже старшокласницею мене образив своїм приставанням комсорг школи, коли ми удвох йшли степом пізно вечером із комсомольських зборів... Той чагарник виручав мене завжди, я ховалася у нього від усього світу, давала волю сльозам, а потім оновлена, незважаючи на подряпини, йшла до річки, вмивалася, або й купалася, і бралася за будь-яку справу, і все в мене виходило добре. Певне, чагарник мав якусь свою чудодійну силу. Та найбільше він мене виручав, коли я навчалася в 5 і в 6 класах, коли маму за те, що вона зварила самогон, без якого їй, бідній вдові, не можна було ні город виорати, ні соломи чи соняшничиння привезти зі степу, щоб ми не мерзли у холодній хаті взимку. За той самогон мамі присудили 1 рік тюрми. Ми з братом залишилися удвох. Город був ораний. Посадити нам допомогли школярі, які прийшли до нас одного недільного дня разом з класним керівником. Всю іншу роботу нам доводилося робити самим. Один - два рази на тиждень, до нас приходила бабуся, приносила нам якісь продукти, та й готувала для нас їжу. Для нас це було свято, бо ж не треба було думати з чого зварити якусь їжу. Найважче стало тоді, коли наступили холоди. У нас не виходило натопити до тепла хату, ми мерзли, внаслідок чого я захворіла. Тоді брата забрала до себе бабуся, а мене влаштували до маминого двоюрідного брата, який жив недалеко від нас. Родина у нього багатодітна, дві найстарші доньки жили і працювали у Кіровограді, а інші ходили до школи, крім Валі і Олі, які ще були малі. У цій сім"ї я ніби заново народилася. Хоч жили вони й бідно, але обстановка була дуже доброю, мене сприйняли, як рідну. Дядько робив у колгоспі ветеринаром, приходив додому пізно, але всі його завжли чекали, зустрічали і лише потім вечеряли і лягали спати. Діти обнімали татка, він кожному говорив щось лагідне, жартував, не оминав і мене. Іноді приїжджали старші доньки, завжди привозили гостинці кожному, в тому числі й мені. Пам"ятаю, як одного разу привезли кожному із нас по великому шматку твердого цукру, і тоді чаї, заварені гілочками вишень, чи малини, ми пили не доливаючи відваром з цукрових буряків і дуже засмутилися, коли цукор закінчився. Я прожила у цій сім"ї 4 місяці, до повернення мами. Для мене цей час був найкращим у моєму дитинстві, адже я відчула, що означає жити у справжній родині.

ID: 725368
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.03.2017 23:31:02
© дата внесення змiн: 16.03.2018 23:44:20
автор: геометрія

Мені подобається 5 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (132)
В тому числі авторами сайту (5) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додати коментар можна тільки після реєстрації
Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.




КОМЕНТАРІ

Ганна Верес, 25.03.2017 - 06:58
Читаю Ваші спогади і серце болить: яким же не простим було життя нашого народу від старого до малого! Сподіваймось на краще! 12 12 12 16 17 give_rose
 
геометрія відповів на коментар Ганна Верес, 25.03.2017 - 16:22
Дякую, Ганю! Хоч і було наше дитинство важким, а згадати приємно, та й терпіння і надії на краще завжди сподіваємось... 16 flirt 43 42 flo36 13
 
Ніна Незламна, 25.03.2017 - 02:32
12 17 Покидала Вас доленька...
Я відчуваю по Ваших творах,що ВАм прийшлося пережити...А такі речі ніколи не забуваються...
Так і тоді, і після війни,голод, холод, а тепер морально жити стало гірше,досить пенсія ніщинська ,ще й дружби між любьми такої ,як раніше немає....А ,ще ця війна...Хто думав чи гадав,що "брат" таке зробить...
Тримайтеся!Хай Вам допомагає Бог!Успіхів Вам!!! flo36 flo23 flo23 flo23
 
геометрія відповів на коментар Ніна Незламна, 25.03.2017 - 16:20
Дякую,Ніно! Хоч і кажуть, що ми самі собі долю вибираєм, та сховатися від бід ми не можемо,..але все ж якось живемо і хліб жуємо... 16 43 42 girl_hospital flo36 flo06
 
Микола Карпець)), 24.03.2017 - 23:55
Ох, Сонечко, flo12 у нас якщо не війни, то перебудови, то іще якесь лихо.....а коли ж жити по людьськи??? ДУЖЕ зворушили Ваші рядочки!flo18 flo18 flo18 flo18 flo18
 
геометрія відповів на коментар Микола Карпець)), 25.03.2017 - 16:15
Дякую, Миколо! Отож так воно в нас і є, як кажуть: до царя - далеко, до Бога - високо, а до бідності - один крок, (щоправда не всім)... 16 43 42 girl_hospital flo36 flo23
 

Нові твори