Далеко - далеко вже моє дитинство,
живими лишились спогади барвисті...
Не відкрию я секрету, бо певне всім відомо, що світ дитинства привабливий і чарівний, навіть тоді коли воно, (дитинство),холодне, голодне, обірване, а часом і страхітливе, а ще колюче зі збитими колінами, подряпаними руками і ногами,але таке щире, вільне, радісне, бо в ньому можливі усякі дива і незвичайні пригоди.
У мого покоління дитинство було важким і страхітливим,оповите чорним димом, грохотом вибухів, знущаннями, а часом і смертю...Важким воно було і в повоєнні роки: голодне, босоноге, часом і в непосильному труді...І хоч воно повторилося у моїх дітях, потім в учнях, в онуках, я поринаю у нього з головою, часом посміхаюся, а часом змахуючи сльозу, оцінюю своїм життєвим досвідом, десь себе виправдовую, а десь і дорікаю, за дечим жалкую, та все ж більше - радію. Бо то ж - дитинство!..
На моїй вулиці дітей було багато, ми всі товаришували, організовували колективні ігри, бігали, гралися, у річці купалися...Та в мене , а можливо і не лише в мене, були й потаємні місця, де я могла усамітнитися, поміркувати, помріяти, пожуритися, а то й поплакати. Ось і сьогодні перед очима, (хоча й в уяві), бачу вибалок із зарощими кущами і ніби відчуваю духмяний вітерець, який вихоплює із тих кущів такі солодкі пахощі, таку ніжну свіжість, що мені хочеться знову заховатись у тих кущах, як тоді, коли доводилось перебороти образу сусіда діда Івана, який вилаяв мене за те, що я не догледіла корівку на пасовищі і та забрела у його кукурудзу...А іншим разом за насмішки брата за мої чорнильні клякси у зошиті, ( у нього їх ніколи не було), а ще іншим разом на вчителя, який поставив мені "3", а тим, хто в мене списав розв"язання контрольних завдань, "4", а то й "5", бо на моєму аркуші були закреслення й виправлення, а в них не було, бо вони ж тільки списували. А ще на сусіда свого Петька, який з усмішечкою й незрозумілим мені виразом у очах оповів і розкрив найпотаємнішу таємницю людського зачаття. І навіть тоді, коли вже старшокласницею мене образив своїм приставанням комсорг школи, коли ми удвох йшли степом пізно вечером із комсомольських зборів...
Той чагарник виручав мене завжди, я ховалася у нього від усього світу, давала волю сльозам, а потім оновлена, незважаючи на подряпини, йшла до річки, вмивалася, або й купалася, і бралася за будь-яку справу, і все в мене виходило добре. Певне, чагарник мав якусь свою чудодійну силу.
Та найбільше він мене виручав, коли я навчалася в 5 і в 6 класах, коли маму за те, що вона зварила самогон, без якого їй, бідній вдові, не можна було ні город виорати, ні соломи чи соняшничиння привезти зі степу, щоб ми не мерзли у холодній хаті взимку. За той самогон мамі присудили 1 рік тюрми. Ми з братом залишилися удвох. Город був ораний. Посадити нам допомогли школярі, які прийшли до нас одного недільного дня разом з класним керівником. Всю іншу роботу нам доводилося робити самим. Один - два рази на тиждень, до нас приходила бабуся, приносила нам якісь продукти, та й готувала для нас їжу. Для нас це було свято, бо ж не треба було думати з чого зварити якусь їжу.
Найважче стало тоді, коли наступили холоди. У нас не виходило натопити до тепла хату, ми мерзли, внаслідок чого я захворіла. Тоді брата забрала до себе бабуся, а мене влаштували до маминого двоюрідного брата, який жив недалеко від нас. Родина у нього багатодітна, дві найстарші доньки жили і працювали у Кіровограді, а інші ходили до школи, крім Валі і Олі, які ще були малі. У цій сім"ї я ніби заново народилася. Хоч жили вони й бідно, але обстановка була дуже доброю, мене сприйняли, як рідну. Дядько робив у колгоспі ветеринаром, приходив додому пізно, але всі його завжли чекали, зустрічали і лише потім вечеряли і лягали спати. Діти обнімали татка, він кожному говорив щось лагідне, жартував, не оминав і мене. Іноді приїжджали старші доньки, завжди привозили гостинці кожному, в тому числі й мені. Пам"ятаю, як одного разу привезли кожному із нас по великому шматку твердого цукру, і тоді чаї, заварені гілочками вишень, чи малини, ми пили не доливаючи відваром з цукрових буряків і дуже засмутилися, коли цукор закінчився.
Я прожила у цій сім"ї 4 місяці, до повернення мами. Для мене цей час був найкращим у моєму дитинстві, адже я відчула, що означає жити у справжній родині.
ID:
725368
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.03.2017 23:31:02
© дата внесення змiн: 16.03.2018 23:44:20
автор: геометрія
Вкажіть причину вашої скарги
|
у нас якщо не війни, то перебудови, то іще якесь лихо.....а коли ж жити по людьськи??? ДУЖЕ зворушили Ваші рядочки!
