Я візьму свою зброю – перо і чорнила,
Ще паперу листок і почну з них стріляти.
Тихо крила розправлю, а може вітрила,
Хай підхопить їх вітер, не можу – мовчати.
Розлетяться ці кулі у сторони світу,
І направо, й наліво, донизу і вгору.
Мов ракети, злетять на нову, на орбіту,
Понесуть промінь правди, без тіні докору.
Я візьму свою зброю і стану до бою,
Побудую з віршів барикади словесні.
Вдарю громом і вітром, умию росою,
Хай читають земні, і осудять небесні.
Бо поети, як зброя важка і гримуча, -
Літаки, кулемети, гармати і танки.
Наша мова, як дим, і легка і ядуча,
Це і смерть, і обласкані променем ранки.
Я візьму свою зброю, із серця дістану,
Аби людям роздати штики і багнети.
І брехні оголю загниваючу рану,
І направлю у бій невмирущі куплети.
Ось тримаю в руках це перо, і чорнила,
І паперу листок, і почав вже стріляти.
Тихо крила розправив, а може вітрила,
Хай підхопить їх вітер, не можу – мовчати.
Згадала слова Лесі Українки:
"Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так гостро іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?"
Я візьму свою зброю, із серця дістану,
Аби людям роздати штики і багнети.
І брехні оголю загниваючу рану,
І направлю у бій невмирущі куплети. Саме в цьому і є призначення поета. Гарно написано.
