Ні до чого не можна звикати!
Звучить дуже сумно і страшно.
Та краще би горя від звички не знати,
Тому відпускати все треба нам вчасно.
Я знаю, це важко, я знаю,
Але на життя у всіх різні є плани,
Лети, ти лети моя пташко,
Далеко, махаючи крилами плавно.
Ось так, я тебе відпускаю,
До себе ні ниточки не прив*язала,
Лети, аж до неба, до краю,
Це так зараз важко, я й не уявляла.
Звикати не можна, я знаю,
Багато разів я собі обіцяла,
Що більше не звикну і звички не маю,
Та серденько знає, що це я брехала.
Нічого не має на вічно,
Нажаль, але є така правда.
Звучить безсердечно й трагічно,
В словах, у людині, завжди живе зрада.
Ламає, між ребрами кришить,
В середині щось так мішає.
Проста ніби звичка та зносить вже кришу,
Бо чогось в житті більше не вистачає.
Й звикаєш, як до героїну,
А люди властивості мають зникати.
Зруйнують, залишать порожню руїну,
Тому ні до чого не можна звикати!
