Безлюдне поле, закосичене колоссям,
Не хилиться від потягу стрімких вітрів,
У мирний час так сумно повелося
Зазнати горя від вчорашніх нам братів.
Зозуля, наче рідна мати,
Закувала раптом на ріллі,
Бійця судилося виряджати
В нестерпному, пекучому жалі.
Він не чував іще смаку кохання
Й тяжкої зради в серці не тримав,
У кроці від разючого прощання
Сиву неньку до себе пригортав.
Ви не журітеся, матусенько, від горя
І не впадайте в розпач, прошу Вас,
Зійшовши ввечері на наше поле,
Згадайте миті, що лишилися у нас.
Згадайте воленьку козацьку,
Життя безхмарне на землі
І гнів, охопивши все зненацька,
На наших-не своїх в ворожій стороні.
Як ці слова проникливо звучали
І неюнацькою відвагою від них тягло,
На подив, сива мати без журби і без печалі
Поцілувала рідне, синове чоло.
На передовій не знають постріли упину,
А наші хлопці не рушають з місць своїх,
Як ті птахи, злітають в небо синє ,
Щоб там спокутати чужий, незнаний гріх.
