Я колисала вітер на руках,
Співала колисанки, як уміла,
Вмлівала у обіймах, чи думках,
Та уявляла, що - для серця мила.
Він подихом тривожив спокій мій,
Волосся розвівав і всі листочки
Зашелестіли щось наперебій.
Стемнів у ніч: «У мене вдома - дочки…»
І кутав погляд вглиб моїх зіниць,
Чекав, чи не відкину із презирством.
Я опустила карі вишні ниць,
Та не змогла спуститись до блюзнірства.
А у кохання – ані дна, ні меж,
Без нього я, як без дощу, засохну,
Чи вся згорю від внутрішніх пожеж,
Чи спліснявію з горя попід мохом.
Зірвався він, бо світ чекав його,
Чекали дочки, зжурена дружина.
Я сум допила, наче алкоголь,
І одяглась у осінь, як жоржина.
Гарний вiрш, Оксано. Досить мудрi у вас вийшли роздуми про життя. Дiйсно, життя далеко не завжди складаеться так, як би хотiлося.
Тiльки от може вам у 7 рядку, аби яскравiше звучало, слово "тi" замiнити на "вже" - "Вже шелестiли щось наперебiй".
Оксана Дністран відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Дмитре, за відгук! Щодо "ті" - то мені видається, що тоді не вистачатиме підмета. Хто шелестів?
Досить мудрi у вас вийшли роздуми про життя. Дiйсно, життя далеко не завжди складаеться так, як би хотiлося.
