Ну ось я у підніжжя гір з вершинами в пітьмі,
Підйом на них страшний та неминучий.
Від цього рока скиглить звір, що двадцять літ зростав в мені
Бо далі клітка, кайдани і страх холодний та колючий.
Можливо досить йти і досить пробиратись
Крізь сповнений потвор та духів ліс.
Я ж можу зараз опустивши руки здатись
Нехай всі скажуть, що малий він був й дорослим все ж не зріс.
Нехай говорять, що життя не зрозумівши,
Дарма ввіткнувсь я головою у пісок.
Нехай говорять всі, що краще б звіра свого вбивши
Я, як і всі вони, продовжував смоктать життя давно прокислий сок.
Мені байдуже буде бо слова та погляди несхвальні
Я не почую і навряд чи зможу осягнуть.
У час, коли вдихну та важко видихну востаннє
Пітьма ковтне мене, примусивши усе забуть.
Але чекайте, я ж не хочу забувати
Принаймі не про все і не про всіх.
Є ті, кого бажаю вічно бачить й осягати,
Заради кого зсилюсь я на радість і на сміх.
Заради кого буду жити й намагатись,
Забратись вверх щоб запалити світло у пітьмі.
Заради кого, я бажання зникнути та здатись,
Зібравшись духом проковтну, нехай живе і тліє у мені.
