Часто ти питаєш мене: «Кохана, чому ти так довго не пишеш? Невже тобі нічого сказати чи думки спорожніли, наче місто у пекельну спеку? Хіба ти звикла вбивати всіх паразитів свідомості й ховати їх залишки у сонячне сплетіння?». Із промовлених слів я майже нічого не розуміла (та й взагалі не знаю чи слухала), але мені достатньо було чути твій втомлений рідний голос. А після щоразу відповідала: «Яке ж я незграбне й розсіяне дівчисько! Взяла й загубила натхнення… Ти його, часом, не бачив? Таке дивне, куце створіння, яке хвацько подорожує, немов дешева хвойда на магістралях і не бажає підкорятися моїй дівочій грації…». Просто я складала слова до комори, групувала їх за алфавітом на запорошених полицях, бо поруч з тобою думки ставали на стільки психоделічними, химерними й дивними, що слова вмить втрачали левітацію і перетворювали шум у повітрі на тиху мелодію мантри кохання. Здається, що я забувала як дихати, скільки разів стискалися губи від непотрібних секретів, який сьогодні день тижня. Мені не смакував без тебе чай, сохнула шкіра від браку цілунків, гальмувалося серцебиття і сповільнювалася моторика. Я впізнавала тебе у кожному прохожому чоловікові, заглядала у вітрини й дзеркала, аби побачити знайоме обличчя, слухала нашу музику, щоб із нот створити твій образ. Знаєш, здається, це неадекватне стерво під іменем Муза ревнувала мене, тому й втекла – незалежно, прудко та гордо... Байдуже, адже сенс мати уявне й пихате натхнення, якщо справжнє прокидається з тобою щодня і шепче: «Доброго ранку, кохана…»?
