Хто там на старій Грунській дорозі
Ноги необачно притомив?
День, зітхнувши вкотре, у знемозі
В дику пижму голову схилив.
Каїн знов підняв на брата вила,
Впав на степ тривожний крик сови…
Стариган, дорожнім вкритий пилом,
Кинув на траву свої сакви.
Що його погнало у дорогу –
Синова невдячність, чи біда?
У очах натомлених – тривога
На зіниці темні осіда.
Степ німий причаєно зітхає…
Чоловіче добрий, пригощайсь!
Хай тривога з вітром відлітає,
Квас бери і житній коровай.
Світ налився тайною по вінця,
Скоро Віз покотиться з гори.
Пригощайся, діду! У тарілці
Золоті антонівки бери.
Як він їв, немов священнодіяв –
Навіть крихти хліба не зронив!
Хто йому образу заподіяв,
Хто його в дорогу відпустив?
Квітнуть зорі – тихі та погожі,
Коники озвалися з трави…
«Дай же щастя цій дитині, боже!» -
Дід сказав, і взяв свої сакви.
- Що тут, дочко? Та немов каміння…
- Далі, діду, підеш ізгори,
То чудові яблука осінні,
Запашні антонівки. Бери!
Як же подививсь на мене славно,
Що хотів сказати – відгадай!
- Унизу лежить село Журавне,
Журавля Івана запитай.
Яблуня з гілок росу струснула,
Яблука загупали в саду.
По щоках скупа сльоза майнула,
Обронив приглушено «Знайду»!
І пропав, розтанув, як сновида –
Може, лісовик то був, не дід?
Чом тоді душа за того діда,
Так болить, немов за цілий світ?..
Парубкує місяць. Зорі босі
Бродять у калюжах, вітер спить…
Хто там притомився у дорозі?
Хто там розгубився хоч на мить?
Щезли зорі, запахи духмяні
Струменять виразно, скрикнув птах…
Я виношу яблука рум’яні –
І мовчить Грунський безкраїй шлях.
