* * *

Хто  там  на  старій  Грунській  дорозі
Ноги  необачно  притомив?
День,  зітхнувши  вкотре,  у  знемозі
В  дику  пижму  голову  схилив.
Каїн  знов  підняв  на  брата  вила,
Впав  на  степ  тривожний  крик  сови…
Стариган,  дорожнім  вкритий  пилом,
Кинув  на  траву  свої  сакви.
Що  його  погнало  у  дорогу  –  
Синова  невдячність,  чи  біда?
У  очах  натомлених  –  тривога
На  зіниці  темні  осіда.
Степ  німий  причаєно  зітхає…
Чоловіче  добрий,  пригощайсь!
Хай  тривога  з  вітром  відлітає,
Квас  бери  і  житній  коровай.
Світ  налився  тайною  по  вінця,
Скоро  Віз  покотиться  з  гори.
Пригощайся,  діду!  У  тарілці
Золоті  антонівки  бери.
Як  він  їв,  немов  священнодіяв  –  
Навіть  крихти  хліба  не  зронив!
Хто  йому  образу  заподіяв,
Хто  його  в  дорогу  відпустив?
Квітнуть  зорі  –  тихі  та  погожі,
Коники  озвалися  з  трави…
«Дай  же  щастя  цій  дитині,  боже!»  -  
Дід  сказав,  і  взяв  свої  сакви.
-  Що  тут,  дочко?  Та  немов  каміння…
-  Далі,  діду,  підеш  ізгори,
То  чудові  яблука  осінні,
Запашні  антонівки.  Бери!
Як  же  подививсь  на  мене  славно,
Що  хотів  сказати  –  відгадай!
-  Унизу  лежить  село  Журавне,
Журавля  Івана  запитай.
Яблуня  з  гілок  росу  струснула,
Яблука  загупали  в  саду.
По  щоках  скупа  сльоза  майнула,
Обронив  приглушено  «Знайду»!
І  пропав,  розтанув,  як  сновида  –  
Може,  лісовик  то  був,  не  дід?
Чом  тоді  душа  за  того  діда,
Так  болить,  немов  за  цілий  світ?..
Парубкує  місяць.  Зорі  босі
Бродять  у  калюжах,  вітер  спить…
Хто  там  притомився  у  дорозі?
Хто  там  розгубився  хоч  на  мить?
Щезли  зорі,  запахи  духмяні
Струменять  виразно,  скрикнув  птах…
Я  виношу  яблука  рум’яні  –  
І  мовчить  Грунський  безкраїй  шлях.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654483
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.03.2016
автор: Галина Будянська