|
Люди-дерева, або дерева-люди.
Ми всі дерева. Саме так, і нічого дивуватись подібному виразу. Кожен з нас несе у собі енергію, свою «породу» і свій вид, якщо так можна виразитись. Наші батьки усвідомлюють важливість нашого зародження, намагаються надати цьому сенс. Хоча, не завжди виходить саме так, за правилами. Хтось бездумно створює нове життя аби воно тільки росло, просто так, не для чиєїсь вигоди: як тополя обабіч дороги від якої немає нікому користі. І ніхто ніби не заважає на неї. Але…
Інші йдуть у світ ступаючи несміливо, стелячи своє коріння як шовковиця або липа , що ростуть біля живоплоту , слугуючи іншим прилистком від спеки і негоди.
Інший, ніби каштан, зростає, щоб тішити око перехожих, роняючи своїх же дітей на твердий асфальт який непривітно і безжально розбиває їхні захисні жакети.
А декого, маленьким тендітним зернятком закладають у землю для того, щоб в майбутньому ця солодка краплинка стала розлогою вишнею, або грушею, і служила людям, наповнюючи їх духмяним соком, нагрітим і виплеканим сонячним промінням. Кожен змушений стати тим, ким хочуть бачити його батьки. Змушений, адже це свого роду місія яку передають з покоління в покоління, від прадіда до діда, батька і маленького синочка. Формально, ми маємо право на вибір, насправді ж – маємо борг перед своїми рідними.
Для початку потрібно вигріти маленьке покоління заховане у шкарлупці, що наші творці і роблять живучи своє власне життя, адже ми їх частина, дзеркало, яке відтворює їх самих, хоч інколи й спотворюючи. Нас народжують з надією, з світлою надією ,що ми проживемо краще життя, зробимо більше добра і будемо сіяти його у серцях інших, і закладати цю теплу частку в наступне покоління. Вони по-дитячому але з усією можливою серйозністю вірять у те, що ми можемо щось змінити і зробити цей зіпсований світ кращим. Наївність, але крапля правдивості у цьому є. Можна спробувати, але не факт, що все вийде настільки добре як цього очікують, адже душі дуже швидко трухлявіють.
Деякі з нас як дуб, міцно впиваються коренем в землю з невпинною жагою до життя, з планами змінити цей світ, готові розтоптати будь-кого хто стане на їх стежці, лишити його сонця, притискаючи до паркану і душачи своїм корінням того, хто й так слабший від тебе. Жорстоко, але досить знайомо щоб бути правдою.
А інший росте радіючи тому що має. Як от кучерява берізка яка грається щодня з вітром забавляючи його листям. А потім у ще зовсім юному віці сусідський хлопчисько виламавши верхівку цієї юності зламує тебе, щоб просто дерти йдучи паркан, тобою, твоєю частинкою , і плювати йому як ти існуватимеш далі. А вже після таких подій ти вже не здаєшся собі такою бадьорою і наповненою енергією. І краса здається потім стерта з твоїх гілок, і кора вже не така яскрава й білоса. А далі живи як хочеш, з посмішкою і надією відрощуй своє листя, як би важко тобі не було, або ж опусти своє гілля і чекай доки твоє серце зовсім засохне і зачерствіє, так ніби й не було.
Є правда й ті, хто просто і-с-н-у-є. Безтурботно псуючи грунт під ногами який батьки так бережно готували для тебе, а ти користуєшся цією турботою просто так. У сонячному місці ти проростаєш ніжившись свіжим вітерцем який овіює твоє гілля і напуває твої плоди абрикосовим солодом. Толк від тебе є, адже ти ділишся своїми дітьми з іншими додаючи у їх життя солодкого соку або ж гіркої кислоти… Але ти нахабно витісняєш, загороджуєш собою сонячне проміння яке назначено не лише тобі, зовсім не усвідомлюючи що середина твоя порохнява і порожня. Просто порожня. І не відомо чому саме ти потерпаєш від подібної недуги. Можливо жадібність, можливо просто твоя черга, щоб віддати місце під сонцем іншим, тим хто його справді заслужив.
Життя кожного складається по різному: одні не витримують сильного вітру й негоди, декого точить черв’як вини або совісті, інших стискають з боку обставини які мов глина душать коріння не даючи дихати, а когось просто зрубують, ламають і трощать. Мало хто здатний гідно рости віддавати належну дяку тим хто тебе створив і сіяти у відповідь людству добро яке не лишиться забутим.
Яблуні. З своїм рожевим і пишним цвітом які розкидають п’янкий аромат зародження нового життя навколо. Мабуть їх існування є найбільш правильним, чесним, гідним. Таким яким я б хотіла бачити своє життя і бажати його іншим. Маленька, майже прозора насінинка покладена у теплу і привітну землю, омріяна надіями батьків як ні хто інший заслуговує на місце під сонцем. Зростаючи поволі у саду серед інших дерев, граючись з вітром своїм гіллям, розкидаючи тендітні пелюстки навколо , ось у такі моменти по-справжньому відчуваєш смак життя, і бажання щось змінювати. Потім юність і безтурботність все тіж самі ігри з сонячними зайчиками і намагання міцніше вхопитись за грунт , щоб самостійно встояти на ньому. А далі все як у всіх: сім’я і турботи, клопоти про майбутнє покоління яке заколисується на твоїх гілках. І все це серед інших, серед тих хто нічим не відрізняється від тебе, хто поруч і може підтримати, хто не відбере твою частку ритму землі який належить тобі по праву. Ну і звісно користь, радість від тримання твоїх дітей на руках, золотаві й червонобокі, п’янкі і блискучі, солодкі й кислуваті. Головне щоб черв’як спокуси, той який несе у собі негаразди, сум і удари долі не точили тебе і твої плоди з середини.
Довге і насичене життя серед своїх, а чого власне ще треба для повного щастя? Мабуть спокою. Який власне і отримують по-заслузі, коли вже не сила існувати і коріння і гілля вже здається пожухле й полишене життєвої сили. Ось тоді найбільше хочеться спокою. Коли плоди твого життя вже окремо від тебе, самостійні, і не потребують твоїх турбот. Ось тоді найбільше хочеться спокою. Коли є що згадати, і коли це щось світле і корисне для інших, а не егоїстичне і похмуре для себе. Ось тоді найбільше хочеться спокою.
В такому випадку лишається лише одне, зігрівати людей своїм теплом, палаючи в грубці.. Лишити після себе невеликий зріз у землі який колись нагадуватиме про тебе, а комусь навіє думки про дитинство, без точки повернення..
А що ще потрібно? Цього мало, але цілком достатньо для одного життя. І хоч ці порівняння здаються дивними, але вони наближені до нашої реальності. Називайте це як хочете. Люди-дерева, або дерева-люди, головне , щоб з цих ниток- думок у вашій голові народжувався образ життя, вашого життя, яке заклали у вас батьки, і якого прагнете ви.
ID:
618316
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.11.2015 13:17:17
© дата внесення змiн: 05.12.2015 09:54:38
автор: Оліл
Вкажіть причину вашої скарги
|
