Мені набридла ця гра в імітацію, коли життя перетворилося на густий заварний крем, від якого нудить та колить у боці. Як звично вже прокидатися вранці й одягати чергову маску, щоб з’явилася посмішка, щасливі очі, рум’янець на щоках. Як цікаво вдавати гарний настрій, сміятись над дурними жартами одногрупників, розповідати вигадані сновидіння, слухати любовні романси й вірити у всі мереживні нісенітниці. Як дивно бачити, що люди ведуться на фарш із емоцій, смакують кожне сказане слово, дарують свою прихильність й облизують вуста, тільки глянувши на мою котячу породу. Як забавно, коли вважають тебе щирим, відкритим й до біса чесним, але, насправді, ти ще те лицемірне стерво. Зле, розбещене дівча, що підборами давить на скроні чоловікам та зубами розриває серце навпіл. І це не від нудьги, а через сумніви, що справжня Я тьмяна й суха, а кохати таку поза межами людських можливостей. Із мене нікудишня дружина, повір. Я засяду у ванні, наче в печері власного розуму, з блокнотом в руках та божевільними ідеями у голові. Я окупую все ліжко, щоб детально намалювати мапу до епіцентру душі й змушу зіграти у рольову гру. Я піду варити каву, а ненароком зварю чистий МЕТ…
І чого б не коштувала ця вигадана незалежність, але поряд з тобою я справжня. Поряд я є жива…
