Дивна, моторошна зима в цьому році: часто доводиться дихати туманом. Туман – в очі, туман – в душу. З-під туманної фати істина стає ледь впізнаваною. Брехнею пахне сніг – то мукою вкриває чужі сліди, по яких ідеш, то, зміксований з брудом, кашою влипає у свідомість, розчиняючи в собі залишки досвіду.
Дивна зима… Сплетені в старечу косу пори попереднього року посипає вона сивиною. Павутину поглядів стомлених очей перетворює у сон. Видіння стають реальністю, страхи – абсурдом. Абсурд стає нормою, виймаючи очі мудрості. Поступово вкривається колючим інеєм душа, щоб вберегти від льоду серце. Сухими вітами завмерлих дерев віра підпирає небо. Надії коротшають, наче зимові дні. І лише заспане сонце, ліниво розкидаючи поодинокі промінці, невпинно рахує дні до весняної ейфорії.
