Я пам"ятаю, як в років п"ять, чи шість, засинаючи поклацала язиком і аж прокинулась від того, що згадала просто таки блаженний стан спокою і посмоктування грудного молока. Якби тоді в п"ять - не згадала, чи пам"ятала б зараз?
Я пам"ятаю надзвичайний, "вщертний" спокій від польоту під столом, велетенським, як якась планета і мир, коли пришвартувалась на дошці під столешнею. Я тоді була пилом.
Я пам"ятаю дикий азарт від того, що збиваю головою гребні дюн, чи снігових наметів. Мені так драйвово, що не пригадаю чи пісок, чи сніг. І біжу я на чотирьох лапах і ніяких жалів, і ніякої пам"яті тоді.
Я пам"ятаю стан безстрашності, коли я, оточена якоюсь мерзотою натовпу починаю закручуватись в спіраль смерчу, що аж не вловлюю момент, коли стіни починають ледь чинити спротив разом зі стелею. Але недовго і всі ті виродки внизу завалені руїнами, а мені вже байдуже, я не знаю, що робити з тою силою, якою я стала.
Я пам"ятаю, коли помер тато і труна стояла в одній з кімнат, а болю стало так невиносимо багато, а людей довкола чомусь теж, що я пішла в сусідню кімнату і стала "розважати" тих, хто сидів на дивані там світськими розмовами, щоб не розбити труну і не впасти там, коло тата. Моє горе було тільки моїм. Жадоба до нього. Я не готова була ним ділитись - а раз ви тут - тримайте спектакль.
Я пам"ятаю...
От тільки я ніколи не пам"ятаю кохання, яке було зі мною колись.
Для пам"яті виявляється є щось суттєвіше, як то хоча б пил.
