Я ховаю від себе пам'ять
За дверцятами божевілля:
Кожен спогад болюче ранить,
І прозріння – немов похмілля.
Мірки, форми і штучні квіти –
Все закинуте й непотрібне…
В Неї… вже виростають діти…
А у мене?!.. Чайку налити?
Січень був… а Вона… всміхалась!...
Капелюшок у колір чаю…
Шарф смугастий… Все!.. Увірвалось!...
Знову п'Ята?! Що ж, допиваю…
І підступна прокинулась пам'ять…
Вас, Алісо, коли побачив…
А Вона все від мене чекала…
Я ж… Вам чаю, леді, пробачте?
Ось у чашці років гублюся…
Чом не зважився їй сказати?...
Стигне серце, мов чай на блюдці,
І свідомість – мов справжні ґрати…
Що? Чудним, недолугим здаюся?
Тож даруйте мені, Алісо…
З Вами? ЩО вже… я тут лишуся…
В божевільнім від чаю лісі…
та тут автрока й випадає з твору, тут її герої вже самі по собі живуть, вже виписано сюжет і нагріто чаю, і вже у Неї життям все повниться, а Йому лише чаювання сниться. то він най вас хвалить, я ж буду думку думати... (може, і для мене наука?)
ptaha відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ну, як комусь наука, то буду вважати, що із надзавданням упоралася
... і вже не розумієш: там співчуття йому висловили вуста авторки, розуміння, співучась у чаюванні чи для прозріння йому слова її, чи на іронію переведено, чи навіть насміятися і з його лісу, і з тої кількості чашок чаю, які його вуста запечатали?..
бідна Аліса!..
ptaha відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
...от і не зрозумієш: похвалили чи насварили автора? дякую, що завітали.
дякую 
Побутова тема, але вірш збудований добре! Легко читати, і піднімає настрій 
