Болить душа. Болить. Вона ще є.
Її потрібно вчасно врятувати.
Душа – це мова, це усе своє:
Своя країна, своя рідна мати,
Своя історія, свої пісні, казки,
Народна мудрість, що з віків ясніє,
Свій біль, свій плач і пам’ять навіки,
Й любов до щему, й серце, що радіє.
Усе кругом нехай в добрі живе,
Але своє хай буде наймиліше.
Не наше те, що звідусіль пливе.
Своє – це те, що українським дише.
Хай «Добрий день», не «Здрастє», не «Гуд бай»
Із сонцем радо в кожний дім заходить.
А «Щиро дякую» і «Боже, помагай»,
Як обереги нашого народу.
Як хліб і сіль й квітучі рушники,
Як танець запальний й журлива пісня.
Хай живить мову, як ріку струмки,
Любов до неї, нинішня й колишня.
Така, як в Українки чи Франка,
В Шевченка, Мирного, Довженка й Стуса.
За тих, для кого мова наша «не така»,
Я перед Богом щиро помолюся.
Марія Волинська,
м. Бровари, 10 вересня 2011 р.
ID:
540774
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 01.12.2014 21:02:47
© дата внесення змiн: 01.12.2014 21:02:47
автор: Марія Волинська
Вкажіть причину вашої скарги
|
