Цієї жінки я не любив. Але її тіло мало якусь глибинну принадливість. Від одного дотику до нього моя кров пінилася і бурлила, як гірська вода на водоспадах. Тоді вона ставала мені безмежно дорогою і бажаною.
У ліжку Аліна (саме так її звали) була піддатливою кожному рухові. Вона швидко впадала в екстаз до такої міри, що, здавалося, втрачала розум. І так могло тривати довгими годинами. Задовольнити її пристрасть була неможливо. Такі жінки – епохальна рідкість.
Я досхочу втішався нею як жінкою і водночас зневажав за безмежну буйність. І була вона не з красунь. А великі впадини біля очей і викочені наверх очні яблука робили її навіть дещо потворною. Але зіниці очей були гарними – вуглисто-чорними, циганськими. І волосся – чорне, циганське. Мало хто йняв віри, що воно не фарбоване.
Одружилися ми, коли мав ось-ось народитися наш первенець. А можливо й не наш…
Свою дівочість Аліна згубили задовго до того, як дізналася, що то дівоча честь – коли їй ще й не виповнилося тринадцяти...
Первенця народила через вісім місяців після нашого знайомства. На той час її виповнилося двадцять і, якщо вірити її словам, то в неї я був третім.
А розлучились ми з чужої волі. Мною зацікавились органи радянської держбезпеки, вповноваження яких, нехай і не конституційні, виходили за рамки професійних питань. А далі усе відбулося за сценарієм розробленим у кулуарах КДБ.
… На волю я вийшов через три роки. Але до сім’ї, якої вже й не було, не повернувся. Її позов на розлучення сприйняв як зраду. І не як подружню (про неї я ще не відав), а як політичну…
З тих пір промайнуло ще сім літ.
…Вона сидить за кермом білих “жиґулів”. Її волосся й очі вдало контрастують з білим платтям, а з відстані, вочевидь, і з кольором автомобіля.
Зустрілися ми випадково: я, – як подорожний, а вона – водій авто. Підібрала… А тепер чомусь зупинилася на придорожній стоянці і веде свою сповідь.
“Чекала три місяці… А щодня перестрівають мене твої друзі. І в усіх одна балачка. То про Людмилу з Мінська, то про Оксану зі Львова… А я ж пам’ятаю про вітальні телеграми, листівки. І мої подруги на роботі теж хороші… А від тебе й вісточки немає.
Все почалося на Новий рік. Зустрічали тоді вісімдесят четвертий. Сестра запросила у гості. Не одну мене. З нами був чоловік, якого до тих пір я не знала. Анатолієм звати. Згодом виявилося, що він полковник військової медслужби. Твій шваґер тоді, ти ж знаєш, на надстроковій служив.
Я давно не пила і швидко сп’яніла. Сестра з чоловіком вийшли у спальню, а мене залишили з Анатолієм… Коли він поклав руки на мою талію, я затремтіла, як в лихоманці. Повір, мені здалося, що це були твої руки… Тілом оволоділа пристрасть і мене наче хтось підштовхнув у його обійми. Він щось говорив, але я чула тільки твій голос… Ти жодного разу не казав, що любиш мене, а тоді говорив… Здається тільки цю фразу повторював… Я не змогла заперечити жодному його рухові. Мені було приємно відчувати на своєму тілі чоловічі руки. То були його руки, але я відчувала їх як твої. І тіло, і вуста були тільки твоїми. І навіть розкіш, якою виповнилося моє тіло, була такою ж…
Коли я прокинулась, пробило південь. Мій одяг лежав акуратно складений на кріслі, яке стояло поруч з диваном, на якому спала, а я – вкрита одіялом. Тільки після прийняття душу я прийшла до тями і зрозуміла, що сталося непоправне. Мені було соромно показатися близьким на очі. І я втекла.
Через декілька днів навідалася сестра. Вона вдала, що нічого не знає. Розповіла про своє горе: «Аркашку (так вона звала свого чоловіка, а мого колишнього шваґра) беруть в Афганістан. Нещодавно, й року не промайнуло, як повернулись з Німеччини, і знову… Тепер прямісінько в пекло!» А коли прощалися, передала привіт від Анатолія і сказала, що ввечері він буде мене чекати. Не знаю чому, але я пішла на побачення. Можливо, тільки тому, що цього хотіла сестра. А вона хотіла!..
Анатолій повів мене в ресторан. Там я розповіла йому про горе, що спіткало сестру. Він пообіцяв, що заради мене допоможе Аркадію. А мені так хотілося зробити сестрі щось добре…. Вона все життя нарікала, що стільки зробила мені доброго, а подяки за те жодної…
(Я знав про те добре: поношені колготки та крадені з армійських складів консерви. А ще розмальовані вітальні листівки з Німеччини. Оте і все добро! Тут вимальовувалося інше – теж «добро»…)
– Після ресторану, – продовжувала Аліна, – він завів мене в підвал якогось будинку. Тоді все було по-іншому. Я вже не бачила в ньому тебе. Але його домаганням не противилась. Цілуючи мене, він розстібнув пальто, підняв плаття… У нього нічого не виходило і він повернув мене обличчям до стіни… Я старалася робити все так, щоб йому було приємно. А цього йому було мало. Він поставив мене на коліна й зажадав, щоб я задовольняла його в інший спосіб… Тільки після того він провів мене до вокзалу. Там мене потягнуло на рвоту. Ледь встигла в туалет забігти.
(Аліна мешкала в той час в приміському селі, до якого зручно було добиратися дизель-поїздом).
Сестра залишилася жити з чоловіком. Афганістан обминув їх… Ціною мого тіла. Пізніше виявилося, що про відправку частини, в якій служив Аркадій, в Афганістан сестра знала задовго до Нового року.
З тих пір я збайдужіла до себе. Знала, що ти мені цього не простиш. А затаїти свою провину я б не змогла.
Тоді я змінила місце роботи. Знайшла у селі чим зайнятися. В місто навідувалася зрідка – тільки за покупками.
…Весною зустріла подругу, з якою працювала до того як повністю перебралася в село. Вона запропонувала мені заробіток. Добрий заробіток!.. І всього прислуговувати десь-колись на заміських дачах.
– Приїжджають, знаєш, в місто, на заводи всілякі комісії… – таємниче поінформувала вона.
Я згодилася.
Не минуло і тижня, як вона зателефонувала мені. Домовилися після обіду зустрітися в неї на квартирі. Я одягла щонайкраще плаття, зробила зачіску. Але на своїй квартирі подруга примусила мене переодягтися в інше плаття… Біле, з кружевами… Як на заміжжя…
Я скоса поглянув на її теперішнє плаття, в декольте якого виднілися високі груди, і визнав, що воно їй личить. Про це я не сказав, але жінки є жінки: вони завжди помічають те, з чого чоловіки прагнуть зробити таємницю.
– Ні, це не воно… – І зневажливо докинуло, показуючи на своє теперішнє плаття, – Роба!
“І зачіску зробила іншу, – вела перервану розповідь Аліна, – навіть плаття і ліфчик дала мені подруга нові, імпортні, і такі вже білосніжні… І на диво все те було точнісінько мого розміру.
Я почувала себе принцесою. І, знаєш, тоді закортіло, щоб ти мене побачив, страх, як закортіло. Я не втерпіла і побігла у фотоательє… Вчора порвала ті світлини… Не хотіла, щоб хтось бачив їх і самій бридко дивитись на них.
Під вечір приїхала “Волга”, яка повезла нас на дачу. То був казковий терем на галявині військового лісництва. Очі розбігались…
Столи були накритими. Нам слід було наповнювати чарки і накладати гостям у тарілки. Тоді я часто згадувала тебе. Я ж знала, що там ти був голодним… Й тепер ти не поправився. А у нас столи вгиналися. Годі й перелічити, що на них було. Я тоді вперше чорну ікру їла… І форель… І…
Було їх вісім чоловік, а наготовлено було щонайменше на п’ятдесят. За вечерею все поїли. Опісля, ледь тримаючись на ногах, порозповзалися по кімнатах.
Нас теж було восьмеро. Моя подружка дала мені “по секрету” переглянути декілька журналів, привезених нібито кимось із гостей з Франції чи то з Німеччини. Суцільна порнографія… Я була ситою і на підпитку. А тут… Я пройнялася такою пристрастю, що ладна була навіть прилюдно віддатися будь-кому.
Не встигла я перелистати й двох журналів, як знову з’явилася подруга з тацюю заставленою наїдками і напитками.
– Занеси це в п’яту кімнату, – кокетливо наказала вона.
– А ти в якій будеш? – чомусь запитала я.
Напевне, закортіло теж бути “на висоті”.
– Буду поруч, в шостій. Клич на поміч, як не справишся… – і по тих словах весело розсміялася.
Я понесла. Знала, на що йду. Але не протестувала, навіть перед собою.
У п’ятій кімнаті виявився той же, якому я прислуговувала за столом. Звали його, здається, Левом Андрійовичем. Він був уже роздягнений в ліжку. Його ноги вкривало одіяло, а всі інші частини тіла виставлені на показ. Він явно чекав мене, запросив сісти, наповнив коньяком дві чарки. Випили… А Лев знову потягнувся до пляшки. Однією рукою наливає, а другою вже плавки з мене стягує. Випила я і другу, лягла на його груди, а через декілька секунд була вже роздягнена. Коли він цілував мої ноги, живіт, груди, мені було навіть приємно. А далі коньяк вдарив у голову – я впала в екстаз. Тоді вже я цілувала його всюди. Він тричі збуджувався, а пізніше не допомагали й мої ласки. Заснув.
В кімнаті горіла нічна лампа, ледь освітлюючи її червонуватим світлом. Мені ще хотілося чоловічої ласки. Навіть подумала, чи не піти “на підмогу” своїй подрузі. Але не наважилася. Пізніше ходила. І на підмогу, і на групові… А тоді – спорожнила розпочату пляшку і теж заснула.
Прокинулася від сновидіння. Наснився ти… Душив мене. Мовчки. Тільки в очі дивився пильно-пильно… Коли прокинулася, то побачила на собі отого ж Лева. Він лежав на мені всією своєю майже десятипудовою тушею і намагався оволодіти мною. Мені стало бридко. Я зіштовхнула його з себе і присіла. Не втекла. Так і залишилася сидіти, звісивши ноги на підлогу, застелену барвистим килимом. Він підсунувся до мене, обняв за плечі і надів на шию намисто.
Я знову йому віддалася…
Коли гості роз’їхались, ми, тобто “прислуга”, зібралися в бенкетному залі. Усі хвалилися своїми трофеями. Моє намисто було найдорожче. Пізніше я продала його за шістсот карбованців.
Моя подруга наказала мені мовчати. Навіть перед рідною сестрою не проговоритися жодним словом. І я мовчала.
Впродовж місяця мене ніхто не тривожив. Тільки сестра почала учащати і все допитувалася, де я була “в ту ніч”. Тоді її принесло в село… До мамки… Я навіть почала підозрювати, що до мене у “прислузі” була вона. Вочевидь погано справлялась з секс-обов’язками. Вона ж старша за мене на цілих п’ятнадцять літ. Отож я начебто прийшла їй на зміну.
А через місяць почалося… Щотижня. А іноді й цілими тижнями прислуговувала на дачах, то на одній, то на іншій. Я швидко ввійшла в нову роль. Довшим часом мені здавалося, що це і є справжнє життя… Спочатку пила. Пізніше почала колотися. А про все і кар’єру зробила… Після смерті матері переїхала жити до міста. З квартирою не було жодних проблем. Отримала позачергово… Влаштувалася в школу, доросла до директора. Тепер працюю в ОблУНО, методистом…”
Вона замовкла. Мовчанка затягнулася і я не знав, що діяти. Пожаліти? Сказати її образливі або, принаймні, зневажливі слова? Плюнути в очі? Але мені було байдуже до її долі. Кінець кінців, кожен марнує своє життя як уміє. Для годиться я запитав, навіщо мені про все це знати? Вона притулилася головою до керма і, опустивши вії, відповіла:
– Не знаю… Але, напевне, тому, що людям таки необхідно сповідатися.
Я зрозуміло кивнув головою і вийшов з машини. Вслід пролунали жалібні, здається, промовлені крізь сльози, слова:
– Не йди…
Я вдав, що не розчув їх, і попрямував до автостради з надією добратися до міста попутною вантажівкою. На проїзд в легковому автомобілі в мене не вистачило б грошей. До стоянки на великій швидкості наближався рефрижератор. І майже в цей же час зі стоянки рушили білі “жиґулі”…
Я серцем відчув, що має трапитися лихо. І воно трапилося… Коли я добіг до місця аварії Аліни в живих уже не було…
Створено у 1991 році, м. Львів
ID:
526277
Рубрика: Поезія, Нарис
дата надходження: 27.09.2014 20:35:05
© дата внесення змiн: 27.09.2014 20:35:05
автор: Т. Василько
Вкажіть причину вашої скарги
|
