Буде осінь тьмяніти і клеїти дурня з дощем,
буцім вся вже робота прилипла листком до вітрини.
Поруч з димом загаслих багать прибивається щем.
І згинаються, щоб розігнутися вербові спини.
Очі, повні дощу, й кочугури не листя - слідів,
а під ними чорніючи, ніби заварена кава,
прихопився в морозі поверх чорноти й сполотнів
дух землі, що все літо аж так одурманливо плавав,
плутав кроки людей, щоб зустрілись або розійшлись,
плутав лапи котів, сполошивши пролитим напоєм.
І чиюсь, а не власну виношує в усмішці мисль
лев на площі під холоду щільним й іскристим конвоєм.
Впаде тінь довга-довга, як ніби сутана з сутан,
кільканадцять разів промине ліхтарі й перехожих,
і Костьол Єліжбети потягне ще вище за стан -
її шпи́лі у небо, яке розстелилось, як ложе,
рівнобарвно плитке без заграви і без суєти,
без хмаринних малюнків і графіки ле́тів пташиних.
Буде осінь тьмяніти й змивати дощами сліди,
що по собі у місті покинули люди й машини.
