|
Настирливі краплі дощу тарабанили по підвіконню. Тонка жерсть голосно протестувала проти такої сваволі. Надія Петрівна терпляче полежала ще з десять хвилин, марно сподіваючись, що забивання цвяхів у мозок ось-ось припиниться, і ввімкнула світло. На круглому циферблаті старенького будильника стрілки повільно просувалися до горішньої позначки. «Це ж я через декілька хвилин почну останню чверть століття, – подумалося. – І коли життя збігло?»
За вікном шуміла злива. Недаремно от уже два дні ноги крутило.
Надія Петрівна простягла руку до столика, потягнула до себе аптечку, що завжди розміщувалася у зоні доступу, – про всяк випадок, адже частенько підводило серце. Дістала упаковку вати, відірвала клапоть і скрутила дві кульки. Може, вата хоч трохи притишить барабанний дріб дощових крапель…
Вимкнула світло, лягла знову. Зашуміло у вухах. Від вати? Чи тиск піднявся? Не треба було пити вина, але ж зять наливав: «Та пийте! У сімдесят п’ять усе вже можна! Скільки там Вам залишилось!» І справді, скільки? От тільки б не бути лежачою, краще одразу вмерти…
Чомусь пригадались Зінині очі. Як вона зиркнула на Миколу, зятя велебного, який безцеремонно за столом зробив зауваження: «Менше юшки треба в ложку набирати!» – коли вона ненароком крапнула на скатертину. Руки дрижать, що ж поробиш… Дочка вдала, ніби й не чує, зате Зіна, невістка, сполотніла і до кінця святкової вечері не скуштувала більше жодної страви. А потім, у цій же кімнатці, обіймала її і плакала: «Мамо! Як Ви тут живете? Чому терпите знущання? На трьох поверхах місця не знайшлося, що вони Вас у курнику оселили? Повертайтесь додому, мамо! У нас житимете!» «Та ні, тут добре, – заспокоювала невістку, як могла, – мені краще окремо, спокійніше…» Насправді, була рада, що має окреме приміщення, хай і дійсно перероблене з курника. То й що? Курей не тримають, взагалі його мали знести, та тут вона нагодилася, то й побудував зять для неї окрему хатинку: кімнатка, кухонька – скільки їй треба? Єдине погано: не знає, куди себе подіти цілими днями. Городу донька не тримає – зять має гроші, аби жінка не псувала манікюр. Щоправда, все подвір’я у клумбах. Надія Петрівна, як тільки приїхала, посіяла чорнобривці, майори, нагідки і матіолу, навмисно взяла свого насіння, аби часточку Долів перевезти аж під Київ. Що то було! Катя зверещалася, усі сусіди, мабуть, чули: «Що ти зробила з моєю альпійською гіркою?! Ти ще б гною з-під «рідної корови» захопила! Мамо, ти нічого не тямиш у квітах, то й не лізь!»
Вона й не лізла. Ні до квітів, ні до дітей, ні до онуки. Сиділа цілими днями то в хаті, то під хатою. Спочатку вишивала, незважаючи на поганий зір, але потім нитки скінчилися, а купити нових не допросишся. Сусіди поховалися за високими заборами, онучка відгородилася навушниками, навіть Катя відмахується: «Ой, мамо, ніколи мені з тобою сидіти, у мене справи!» Одна Надія Петрівна «безсправна». Чи то безправна?
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами…
Як добре розуміла вона тепер Шевченкові вірші! Що тільки не передумала за час вимушеного байдикування…
Гарне життя прожили вони з Василем, двох дітей виростили, весь час працювали в поті чола. Самі пережили напівголодне повоєнне дитинство, тож хотіли, аби діти ні в чому не знали нестачі. Особливо молодшеньку, Катрусю, пестили. Дівчатко росло таке гарне! Хлопчикові що треба? Пару штанів і сорочок, м’яч футбольний і велосипед. А дівчинці – і суконьки, і бантики, і модні черевички… Щоправда, Катруся з віком ставала все вибагливіша, потребувала не простих речей – імпортних, дорогих, то вони з Василем собі у всьому відмовляли, аби донечці догодити. Поки до школи ходила, ще нічого, а як стала студенткою, то кожних вихідних – плачі, істерики: «Нащо ви мене народили, якщо не можете нормально забезпечити? У чому я ходжу? Як селючка! З мене всі дівчата у групі сміються!» Що ж робити? Треба доцю рятувати! От і тримали худобу, свині, пасіку, навіть лікарські трави сушили і здавали, тільки б дітям було добре.
Коли Сергій одружився, стало трохи легше. Невістка Зіна допомагала у всьому, та й характер мала злагідний, одразу стала своєю в родині. Сапає на городі чи сіно горне – співає, годує домашню живність, корів доїть – примовляє лагідно, а як їсти готує чи в хаті прибирає, то так весело щебече, що у всіх посмішки з’являються і настрій гарний. Одна Катя не любила невістки, обзивала Зіну «пампухою», бо та була маленька і пухкенька, на відміну від високої та худої Катерини. І в очі сміялася: «Ти, Зінко, недотепа! Не могла чоловіка кращого знайти, не такого селюка, як мій брат? Хоча куди тобі з твоєю зовнішністю… От я вийду заміж тільки за багатого!»
Так і зробила. Але не завжди багатство приносить щастя. Приїжджала Катерина до батьків завжди з плачами, останніми словами обзивала чоловікових батьків, жалілася, що не люблять її, бо вона з бідної родини. Чи то правда була, чи просто Катя не могла ні з ким ужитися через свій характер?
Тим більше сердилася, бачачи, як дружно живуть Сергій і Зіна з батьками однією великою родиною. Сварилася з матір’ю: «Ти чого бавиш Зінці дитину? Мені свекруха не бавить!» А невістку постійно доводила до сліз, чіпляючись до кожної дрібниці. «Добре тобі, Зінко! – не зморювалась повторювати. – Живеш тут, як у Христа за пазухою. Моя мати тобі їсти готує, дитину глядить. Все вам, вся пенсія! А мені що? Збулися дочки й раді!»
Зіна терпляче зносила Катрині «набіги», які повторювалися щонайменше двічі на рік. Поживе Катя в селі з місяць, знудиться – та й повертається до чоловіка. Жодного разу він по неї не приїхав…
Змахує сльозу Надія Петрівна, згадуючи, як слухалась доньку: до онучки не підходила, віддалялась від невістки. Та розуміла і не лізла в душу, приймаючи нові правила співжиття. Менше стало в хаті радості, та й які веселощі, якщо донечка так страждає в невістках? Щоправда, недовго після того жили діти разом з ними. Після народження другої дитини тісно стало чотирьом в одній кімнаті, от і віддали їм батьки порожню Катеринину. Катя як дізналася, одразу прилетіла. «Що, дочка вже вам не потрібна? Вижили з хати? Все синові! Все невістці!»
Сергій не сперечався. Того ж дня знайшов квартиру в Дунаївцях і перевіз родину. Хоч і дорого було сплачувати оренду, але все на краще: до заводу, де працював майстром, п’ять хвилин ходу, Дімка пішов до школи, Оленка – в садочок, скоро і Зіна знайшла роботу.
Спочатку часто навідували батьків, але ті переймалися тільки тим, як би побільше грошей для Каті наскладати. Останньою краплею стали Дімкові іменини.
Дідусь з бабусею дуже любили старшого онука, адже Дмитрик народився і виріс у них на очах. Надія Петрівна завжди з гордістю повторювала, що це вона Дімку вибавила. Онук теж відповідав взаємністю і навіть писав листи, якщо довго не виходило приїхати в село.
Так от, на перший Дмитриків ювілей – 10 років! – дідусь з бабусею купили йому шкільний костюм. Дуже пишалися, що онука прийняли до гімназії – найкращого навчального закладу міста, то й не пошкодували грошей на обнову для свого улюбленця. До 1 вересня якраз залишався тиждень, копали картоплю в селі, тут і святкували день народження. Катя копати не приїжджала ніколи, тільки «збирала дань». От і того дня приїхала машиною, щоби завантажити мішки з картоплею і городиною. Коли побачила, який подарунок зробили батьки племіннику, розплакалась: «Ви мене не любите, мою дитину не любите! Все тільки тим, дунаєвецьким, пхаєте!» Мати кинулася втішати донечку, та ж нервувалася все сильніше і нарешті виголосила: «Ноги моєї тут більше не буде! Вибирайте: я чи вони!»
«Що ж я могла сказати? – картала себе Надія Петрівна. – Вона ж моя донечка! Хай заспокоїться, а там все буде добре…» Але добре вже не було. Зіна більше не приїжджала. Щоправда, Сергієві не перешкоджала відвідувати батьків, навіть гостинці передавала. Дмитрик також їздив з батьком і городи обробляти, і сіно заготовляти, ремонтували огорожу, садок підчищали та й інше. Хіба мало роботи в селі? А на свята Сергій привозив батьків до міста, Зіна накривала на стіл, і вони знову, хай ненадовго, ставали великою дружною родиною…
Коли помер Василь, прийшлося продати половину господарства, але й тому, що залишилося, Надія Петрівна не могла дати ради. Дуже допомагав Сергій, приїжджав двічі-тричі на тиждень. А вона навіть не спитала ніколи, чи має гроші на дорогу. Всю пенсію складала для доньки, всі гроші, копійка до копієчки. Коли ж син поїхав на заробітки, бо Дмитрик закінчував гімназію і треба було грошей на подальше навчання, Надія Петрівна відчула справжню скруту. Поступово розпродала худобу, віддала людям городи, могла обробити тільки декілька соток біля хати. Нічого вже Каті давати… Тоді донька закомандувала продати обійстя. «Заберу тебе до нас. А їздити сюди – неблизька дорога. Сусіди хату по цеглинці розтягнуть!» Послухалась…
Майже ніколи не бачила Надія Петрівна, як син плаче. Тільки на похороні Василя, і вдруге, як хату продавали. «Не продавай, мамо! – просив. – Хочеш, я гроші частинами тобі сплачуватиму, не маю зараз. Але віддам поступово. Я ж народився тут, виріс! І син мій у цій хаті перші кроки робив. Ось у цій кімнаті тато наш помирав, і я тут хочу померти…» Сама плакала, але Катя сказала продавати.
Що вже тепер… Минулого не зміниш. Давно втекла би додому, якби було куди повернутись. Може, й справді послухатися Зіну? Вона хороша, не попрікатиме колишнім. Але куди? Їм самим тісно у двокімнатній квартирі. Ще й пенсію перевела на банківську картку і Каті віддала. Як же тепер, забирати? Не насмілиться… Видно, доведеться і помирати тут, на чужині.
Стислося серце від раптової думки: чужі! Ніколи досі не замислювалася про те, що сім’я доньки так і не стала для неї рідною. Навіть гірше: рідна кровиночка, Катруся, теж якась чужа. Не розуміє матері, цінності й поняття у них зовсім різні. Катя ніколи не згадує дім, у якому народилася, рідне село, не сумує за братом, а до племінників їй взагалі байдуже. Чи любить вона хоч когось? Свого чоловіка? Доньку? Її, матір? Знає відповідь Надія Петрівна, проте відмахується від неї – краще не знати…
Світає. Насилу ранок! Так хочеться почути півня! Посміхнулась сама до себе, згадавши про вату. Відчинила вікно, впустивши до кімнати ранкову вологу прохолоду. Якби перед вікном вишеньку посадити чи калину, щоб заступала сіру громаду величезного будинку…
Човгаючи розтоптаними, старенькими (ще з дому) капцями, вийшла надвір. Хмаринки на сході золотилися, з-за високих парканів вставало сонце. Надія Петрівна любила цю ранкову пору, коли район мирно спав, не горлала музика від сусідів, не гурчали машини по дорозі, не сварилися Микола і Катя, навіть собаки не вили і не гавкали на перехожих. Можна було, закривши очі, уявити, що ти вдома…
Надія Петрівна вдихнула на повні груди свіже вологе повітря, і раптом серед різноманіття пахощів відчула рідний, домашній запах, терпкувато-солодкий і п’янкий. Це серед азалій зацвіли дивом уцілілі чорнобривці.
ID:
498184
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.05.2014 23:34:32
© дата внесення змiн: 11.05.2014 03:12:39
автор: Маргарита Шеверногая (Каменева)
Вкажіть причину вашої скарги
|
