Усі чоловіки, які спали з тобою у ліжку,
Відчували по тому тягучість часу і темний покірний докір,
Час заплітає твоє волосся у стрічку.
Життя заплітає усю терпкість твою у спокій.
Серце твоє гаряче, як турбіни електростанцій,
І сипуче пусте, як вістря літнього очерету,
Любов така ж пекуча як нагноєні шрами афганця,
Однак морозить шкіру, темну як виноград,
Перетриману як квартирну ренту.
Ховай у волоссі слова, ховай у кашемірах, на зап’ястях
і сорочках,
Нехай тиша одягне тебе, коли ти будеш гола, роззута, сп’яніла,
Істинна совість – це складова материнського молока,
Ґрунтових доріг, трав’янистих порід, блідо-рожевого твого тіла.
Усі жінки, з якими ділила золото безіменних,
Усі діти чужі з привокзальних нориць із літніми вже очима,
Це пустоти твоїх річок, прибережних міжм’язових венул,
Кого ти насправді хотіла кохати,
Але кохати була не повинна.
