Руда земля родила сині трави.
Приймала спини втомлених на них.
Гойдала очі в небесах старих,
поїла їх з травневої отрави.
І світ тіснивсь в усіх своїх свободах,
і ми в гріхах чистіші, ніж в снігу.
- А, знаєш, я колись умру
і попливу, як човен в тихих водах.
- Тоді і я. Я стану вітром і
принишкну втомлено, осяду в човен.
І буде він так тісно мною повен.
І вічність спатиме у нас на дні.
А зараз ми - на цій рудій землі,
що родить сині-сині-сині трави.
І хмари нам, як найситніші страви.
І свідками нам ві́три навісні.