В безтурботних тих роках - давно,
Коли смерть убивця найнайжах,
Коли було не всеодно,
Коли це був наш перший страх,
Й нерозуміючи боялись,
Чи рай, чи пекло, чи ніщо,
Хоч рідко з нею зустрічались,
А бачились, то плач - за що!?
Себе тоді я пам"ятаю,
Мені казали:"Ти козак!"
Я кричучи відповідаю,
Та убивали ж тих вояк!
Не хочу бути я солдатом...
Читав і ріс, час й вік минав,
Мигнув і підлітковий з матом,
Про жах найнай я забував...
Настав під двадцять лік на вік,
Чорн́а́́ прийшла із ним за руку,
Берізку скосила - тік сліз сік,
Не прогнали близькі суку!
Нехай ́цей буде день прокл́ятий!
Ще вчора, радість було чути.
Ще вчора, сміх сяяв завзятий!
Жах,сон! Як так може бути?
Не побачу лице миленької,
Не видихну-скажу - все добре,
Не вірю!!! Нема дорогенької!!!
Лиш сльози, спогад серце ́оре. (орати)
Дали їй пліт, дали й дорогу,
Пливла додому зажмур́ена,
Ніхто не стримав рос знемогу,
Вона прекрасна - наче наречена...
