І, навіть, коли світ розвалиться на частини, світло зникне й пітьма жадно поглине все довкола, мов Чорна Діра, коли всі хвилі затоплять берега й не буде рятувальної шлюпки, я буду завжди з тобою. Буду дивитись у твої вічі, бажані та кохані, дивитимусь й шукатиму захисту. Мовчки, без слів. Ми з тобою щоразу ходили по лезу ножа, мов затяті екстремали, які випробовують долю на смак. Я завжди це знала, але ніколи не думала, що побачу, як ми зірвемося вниз. Стає все страшніше й тиша обволікає нас з ніг до голови, обліплює, мов статую Родена. Зараз я нічому не можу вірити, а ти вважаєш, що все це було величезною помилкою. Закриваю очі й затримую подих: не хочу втрачати тебе. Я загубилась. Я почуваю себе пустою. Господи, мене розриває з середини! Калейдоскоп моїх думок зводить мене з розуму, зверхньо топче зефірний спокій, тисне на стійкий, явно нежіночий характер, вигинає совість, катує, мучить, виснажує, тиранить самовпевненість. Як би довго не стояла на колінах, кудлаті спогади все рівно будуть кусатись. Незграбно намагаюсь приховати свій переляк, але вірю у те, що справлюсь, що сильна. Я відчуваю тебе краще, ніж ти думаєш. Чую твої думки, які солодко шепчуть: «Я сумую за тобою, ти мені потрібна…».
