Я відпускаю тебе до завтра…
В черговий раз, втрачаючи з тобою контакт, як в старих ретро-піснях до мене приходить це дивне відчуття, яке я ніжно називаю «очікування кращого часу». Ніби-то в старій, давно вже забутій ретро-баладі 2 рядки, але вловлюється частина всього світу: вся біль, злість, розчарування, доля смутку, але все ж таки прояснюється надія. Надія на нове життя, на твій ласкавий погляд, на рідні слова: «Доброго ранку, кохана». Як довго має жити це почуття? Як довго я повинна страждати? В очікуванні наступного дня, в «очікуванні кращого часу»… Чому ми не можемо просто втекти, далеко-далеко, у місце, де буде відчуватися солодкий запах турботи, безпеки та спокою? У місце, де ми побудуємо свій міні-рай, у якому не страшно буде пересидіти ані буревій, ані грозу? У місце, де вечорами ми би сиділи на порожньому й тихому березі моря та спостерігали за медовим заходом сонця? Чи можемо ми разом втекти геть? Милий, я не можу дочекатися, коли прийде новий день.
Я знову відпускаю тебе до завтра…
З думками в голові я змушена з тобою прощатись на цілу ніч. Але що ж робити зараз, наодинці з цією порожньою кімнатою, яка просякнута запахом твоїх парфумів та ввібрала всі слова, які чула впродовж довгого дня? Коли весь світ засинає, а ти залишаєшся зі своїми шаленими ідеями, від яких рве дах, губишся між спокоєм та розпачем, а лякаюча тиша наповнює келих твоєї гордості. Так хочеться піти в рішучий контрнаступ до нашого майбутнього, де існувало би лише одне слово – «щастя». Де було би заради «кого» прокидатися, з посмішкою на обличчі вдихати аромат нового дня, не шукаючи користі чи потреби в нашому існуванні. Сенс життя – це коли ми цілуємо крихітну ніжку, яку самі виліпили, мов лялечку, а вона посміхається нам, відчуваючи найдороще батьківське тепло та ласку. Ти обіцяв, що я потраплю в казку… І, знаєш, я почуваю себе принцесою.
