Дні мої без тебе порожні,
Неначе душі самотні безбожні
Або ранкові кафе придорожні.
Ти умієш мене надихати
Руки пхати за моцні ґрати,
Мати кричати через три хати.
Тобі і не снився спокій
В буденності щасливо-жорстокій.
Для інших потрібен тютюн чи опій,
Та цього тобі не збагнуть ніяк,
Бо в тебе в шафі завжди коньяк
І в списку контактів чи не кожен—дивак.
Та що ти могла знайти у мені:
Не в ноти заспівані пісні гучні
Чи бурмотіння постійні нудні?!
Водиш за носа… Навіщо йду я?
Що наразі робити вартує?
Не розумію, гублюся всує.
Ми, здається, з різних планет,
Які єднає хіба інтернет
І спільний мобільний тарифний пакет.
Ти не бажаєш разом орати,
Я—малювати чорні квадрати,
Нас не розлучать твої адвокати.
Все розумію, життя—спіраль,
Караюсь і мучусь, але, на жаль,
Не можу здобути й срібну медаль.
Байдужість твоя не знає меж,
Неначе серпневий дощ в Бангладеш,
Який і мене скоро змиє, авжеж.
Ти візьмеш факел найбільших пожеж
І вдень шукати мене побредеш,
Та потяг вже зникне, як в Бермудах кортеж.
Закладеш усе нехитре майно
І підеш в похід, як геройка кіно,
Та слід за рогом прохолоне давно…
