Як часто людей заздрість похлинає,
Не в силах зрозуміть це я ,
Чому, і що їхні серця з’їдає,
Їм не збагнуть, що головне – сім’я.
Із чистою душею я до всіх звертаюсь,
Буває ,навіть, часом пророкую,
За це в житті я, отак маюсь,
Що допомогу й дружбу пропоную.
Та я інакше вже не можу жити,
Аж гордість покида мене.
Та досить, мабуть, оці сльози лити,
До миру закликаю і тебе.
І цим віршем я спробую додати,
До ваших душ щось чисте і нове,
Шановні! Дозвольте до вас так звертатись,
Життя, це швидко так спливе.
Та ми не будем йому знати краю,
Бо станем кращі, знаю це.
І пропозицію до всіх я маю,
Будьмо добріші понад усе.
Я не назву людей рікою,
Я хвилями вас наречу,
Будуєте разом ви долю мою,
А за вами лиш лечу…
І тихо, згадаю я понині,
Як босі ніжки вмивалися росою,
Так у далекому помині
Я розмовляю іноді з собою.
І.О. 01.11.12
