В затишну хату, де жило сонце
Постукав вітер листям в віконце.
Сонце і вітер давно дружили,
Одне до одного в гості ходили.
Сонце радісно йому відчинило,
І смачним печивом ще й пригостило.
Іншого дня промінням в віконце,
Постукало в хату, де вітер жив -сонце.
Гарно й у нього погостювало,
І на прогулянку помандрували.
Ідуть стежиною і розмовляють,
Що люди люблять їх і поважають.
Вони забажали на лавочку сісти,
І все ж обоє були егоїсти...
Вітер раптом став вихвалятись,
І почали вони сперечатись:
«Я є сильніший і дуже важливий,
Без мене світ став би мінливий».
«Ні, важливіше у світі є я,
Жити не зможе ніхто без тепла»
Надійшов хлопчик у кожушку,
«Зараз я силу свою покажу,
Буду я сильно- пресильно дути,
Так,що зможу його роздягнути».
Вітер почав дуже сильно дути,
Та не вдавалось його роздягнути.
Хлопчик щільно тримав кожушок,
Коли робив свій наступний крок.
Сонце всміхнулось, і сказало:
«Тепер, мабуть, моя черга настала».
Воно промінчиками пригріло,
Щічки і руки хлопчика, вміло.
Підстрибнув хлопчик, і усміхнувся,
І з кожушка сам роздягнувся.
Бачиш? – Сонце вітру сказало,
«Як кожушок з нього вдало я зняло?
Ми є обоє з тобою важливі,
Запам ятай – люди всі особливі.
Люблять лагідність і доброту,
Тому із ними я мирно живу...»
