Сумний поет сьогодні зранку,
Адже згадав минулу ланку
Свого пройдешнього пуття.
Пішло, як дим, у забуття.
Згадав дівчину добру й ніжну,
Приємну, лагідну, надіжну.
Але не був ще час кохати
Й він захотів її згадати:
Її вуста, її усмішку,
Згадав своє порожнє ліжко.
Вона пішла давно й далеко,
Зігріта ковдрою лелека.
Любив поет її лиш тілом,
Любив її відверто й сміло.
Але життя змінилось. Так!
Поет був хлопець лиш простак.
Не вмів кохати, а писав,
Що він усе її сказав.
Душа зовсім ще спала в нього,
І в серці лиш була тривога.
Не знав же він, що все так стане
Й кінець всьому, мабуть, настане.
Пройшло, либонь, чимало часу,
Шкільні розводили їх класи.
Зустрів поет давно вже іншу:
Сумну, безрадісну, невтішну.
І день за днем приходить в очі
Той жар минулорічних ночей.
Сьогодні все уже не так,
Ц дівчина гірка на смак.
А спогад їх удвох щоночі
Веде на зустріч в сни пророчі.
Зсипає споминів слова.
Але любов у них – нова.
А цим осіннім, світлим ранком
Поет зустрівсь з самим світанком.
Кохання в юності – мости,
Прости, пробач, прости, прости…
