Коли він став у неї, вона мельком встигла подивуватися, що майже нічого не відчула. Але тільки ця пів-думка пронеслась, як болючий сніп важко впав на живіт і гупнув десь далі в ноги, припасувавши їх нерухомо від невіданої ваги. За мить бачила їх удвох, як картинку зі сторони. Водночас хапала губами повітря і не могла вхопити, ніби рибу слизьку, що з язика втікає на зовні й ковтатись не хоче. А далі знов якась напівдумка, що ніби з нею отак близько, то не він, то вона сама, щоб то безглуздя лишило її, похапцем, недоречно до його ніжності встромила зуби йому в м"яз, зімкнула щелепи міцно, аж поки не порвалась його шкіра між шиєю і плечем. Од болю він сахнувся. Витер рукою кров. Подивився їй у вічі. Нахилився повільно, вклав їй у голову відчуття теплої морської води на ступнях. Вода прибувала. Брала її, несла... Куди? Навіщо? На захід сонця. На велетенську червоно-золотну кулю. Їй ставало все гарячіше від цього сонячного тіла... Аж почула десь здаля як чийсь крик, коли сама обпеклась об те сонце. Він, вже не вода, гладив її, як втишують дітей.
Лука повертався у свою спальню, коли ніч над садом вибілюючи, дірявила парасолі екранів світлом зірок. Десь в нутрощах його гризло знання, що Учитель все відає, що напевно буде непотрібна зустріч з приводу цього... "Чого?,- сам собі обурився Лука,- вона - його жінка. Вони будуть разом, хоч би то стали Творцями, а чи ні." Хлопець різко повернувся і попрямував до спальні Учителя. Той зустрів його на порозі...
