Десь високо в горах загубився виноградник. Дбав про нього старий...такий старий, як сам вік.І було б то, напевно, й не дивно. Але у самому серці виноградника росла лоза особлива. Давала вона вино Безпам"ятства. Ретельно плекав її старий. Зрідка приходив хтось з людей проситися випити з тої лози. Дід нікому не відмовляв. Бо якщо вже хто знайшов сюди дорогу,- то треба йому то було. Одного разу до старого навідалась дівчина. Просила, звісно, того питва.
- Та не проси, якщо прийшла,- то дам. Що? Кохання забути хочеш?
- Як знаєте, діду? Не можу вже терпіти, діду...
- А...шо там знати. Всі ви від нього гинете, а як до справи - то часто одного ковтка вистачає,щоб забути отой "бездонний" біль.
Короткою була їх розмова. Старий чавив стиглі грона, а вона все напитись не могла. Сік вже на вустах її ставав густим вином, розтікався по судинах й судиночках. А вона все напитись не могла... Тріскали Безпам"ятством її клітини. А дід дивини такої і горя ще не бачив. Така була його робота - не відмовити тому, хто просить.
Над виноградником сідало сонце. Дівчина...мовби просто спала.
А дід плакав вперше за віку свого:
- Чого ж, дитино, не сказала Ти, що себе забути хотіла...
