Він знову вперто вистукує гілкою у моє вікно.
Він – як і ти – чоловічого роду. Це вас і об’єднує. А ти як він: впертий, нестримний, непокірний, свавільний… Непокірність – ваша сутність і перевага.
Він невпинно заглядає у моє вікно, вимагаючи звернути на нього увагу. Я не реагую, бо сама боюсь признатись собі у тому, що завжди чекаю на нього. Нарешті не витримую і підходжу. Він досі за вікном (мене завжди дивувала ваша впертість і витримка). Я впізнаю його очі кольору осіннього світанку і туману, відчуваю його подих у шелесті листя, вловлюю його терпко-свіжий запах у димі багать та колючості холодних ранків, чую його голос у шумі дерев, стукоті гілок… Він знову повернувся. Ви завжди йдете, а потім повертаєтесь. Вас не обтяжує прив’язаність до чогось земного, але приваблює непокірність. Тому ви і приходите до мене.
Він легко мандрує світом, не залишаючись надовго на одному місці. Його супроводжують обурливі зойки дівчат у легеньких сукенках, важкі зітхання стареньких під під’їздом і захоплені вигуки хлопчаків з повітряними зміями. Його ненавидять і з нетерпінням чекають, від нього втікають і його випрошують, від нього відводять погляди і в ньому шукають порятунку. Подвійність – ваша суть.
Щоразу шукаю у ньому твої риси. Ті ж очі кольору світанкового туману, та ж сила та влада… Ти, як і він, вмієш бути покірним, а вже за мить змушуєш інших коритись тобі. З тобою, як і з ним, несила боротись… Ти, як і він, нікому не належиш. Його ім’я – ВІТЕР, а твоє – В…
