В заметілі гарячої пам’яті
гомоніли дядьки і тітки.
Білі хата – поранений пам’ятник…
В цім дворі гостювали віки.
Правду кажучи, й двору немає вже.
Тільки погріб – старезний чернець.
Понад Удаєм в срібному мареві
у задумі стоїть очерет.
Знов Різдво. Звідусіль делегації.
Хата тихо добром променить.
Восьме січня – день витязя нації,
поминання у день іменин.
Теплі спогади гріють на холоді,
хоч між нами в завіях – роки.
В пошрамованій хаті на покуті –
материнські святі рушники.
До світлиці заходячи, дядечко
шапку зняв, хрест поклав, поклонивсь.
А на вулиці літня доярочка
зізнавалась: «Василь мені снивсь.
Його імені є в мене премія –
за роботу в колгоспі диплом.
Ще труджусь. Не така вже і древня я.
Як там Сомик? Приплинув би знов».
– Не сумуйте, дівчата, побачимось.
Розставалися без нарікань.
А у неба просив я пробачення.
Це ж отут – рідний берег чекань.
Бабусі на ціпки поспиралися,
там, де витязь ходив молодим,
де зима нареченою вбралася
й замітає приїжджих сліди.
Січень, 2003
Так реалістично змалювали і рідну сторону Симоненка, і приїзджих гостей - так і пливе перед очима ця жива картина! Щемно... І приємно, що не забувають великого сина України!
Олександр ПЕЧОРА відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Все ще мріють із туману
Лебеді рожеві,
Все ще падають в лимани
Зорі сургучеві...
Та не вернеться до хати
Материнська ласка,
І не буде колихати
Сивочола казка...
Олександр ПЕЧОРА відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Свої вірші про В. Симоненка надсилай мені. Можливо, поміщу в збірнику полтавців до ювілею...
Олександр ПЕЧОРА відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мені цей вірш подобається по-особливому... Днями провідував хату й "дівчата" - бабусеньки просили прочитати ще. Вже стільки їх повимирало, а так вони близько...
Завдяки таким людям як Ви, Олександре, пам"ять про вірних синів України не згасне! 
...
