Потворна жінка йшла краєчком поля,
Кричали:
-Відьма!Відьма!Помирай!
Стара,страшна, о бідна її доля.
-О Божечку!За все їм вибачай.
Будиночок в старім селі купила,
Ніхто із нею там не розмовляв.
А вона Бога кожен день просила,
Щоб Бог здоровя людям усім дав.
Дощу в селі не було вже півроку,
Та вимолила дощ на десять днів.
-Ти відьма,ти стара страшна сорока!
-Зробить такою Бог мене схотів.
Лиш озирнулась,побажала щастя,
Та цим ще більше розізлила всіх.
І кожен день ходила до причастя.
-Людоньки!Схаменіться,бо це гріх.
Були важкі пологи,лиш за нею
Бігли,шептала довго,добре все.
І розмовляла кожен день з землею,
Ховала в хустці все страшне лице.
Ніколи хустку стару не знімала.
-Потвора справжня!Відьма вона зла!
А вона навіть землю цілувала,
Та як цю відьму вигнать із села?!
Вона варила трави і носила
В інше село,там люди не такі.
Нікого ні про що не попросила,
Ковтала тільки слізоньки гіркі.
І почали в селі всі говорити,
Що хлопець захворів,не їсть,не спить.
Матуся плаче:
-Що ж мені робити?
О люди,люди!Серденько болить!
Тай розповіла всім:
-О горе сталось!
Потвору стару син мій покохав!
Моє серденько люди розривалось,
Допоможіть!Синочок мій пропав!
Не їсть!Не спить!Не хоче говорити,
Допоможіть здолати цю біду!
Ну як мені скажіть на світі жити,
О люди добрі!В ноги Вам впаду!
Зібралося село,взяли у руки
Страшезні вили,навіть молотки.
-Поможемо здолати твої муки,
Невже будем терпіти це роки?
Потворна жінка йшла краєчком поля.
-Зніми потворо хустку і молись.
Померти зараз-така твоя доля.
І вили в груди їй уже впялись.
Стікала кровю,тихо помирала,
Не встигла їм сказати пару слів,
Що від кохання свого лиш втікала
З старого міста.Бо не зрозумів
Її коханий за таку ось вроду,
Від погляду крутилась голова.
Красу таку ніхто не бачив зроду.
Пішла... Не дочекалась і Різдва.
Пішла в село і хустку лиш носила,
Все прикривала личенько своє.
Казали, що то відьма. Спокусила
Півсвіту... Бог кохання... Не дає...
Та дав.І закохалась до нестями,
Він від кохання навіть захворів.
...Ховали як собаку,біля ями
Стягнути з неї хустку хтось зумів.
І не прийшли чомусь люди до тями.
І тільки вітер довго гомонів.
Хлопець здурів,сміявся лиш роками,
І її смерть ніяк не зрозумів.
