умирала собачка
на газоні міському,
неоддалік гастроному:
більш не цікавив її гастроном,
і те,
що в ньому…
і те, що люди,
у хрумки́х торбинка́х,
не́сли із гастроному –
собі
додому
вмирала собачка
у світлі брудному
міських ліхтарів,
як у липкІй калюжі:
моросило...
мря́чило…
подих у мені
зупинився і остовпі́в –
відсторонено і байду́же
я тротуаром брела,
і от:
випадково глянула –
і побачила…
собачка вмирала –
якраз випускала дух:
на волю!
душу свою собачу…
гамір столичний
наразі усох і вглух :
стою, як бовван,
у стрімкій людській
течії –
і бачу…
так просто вмирала собі собачка
на газоні волого-зеленім:
так – гідно!
так – чинно…
так… правильно,
так –
приро́допричи́нно…
без протестів і скарг,
без пози і суєти,
зовсім якось…
без особливого значення…
(з достоїнством…
не як ТИ! –
коли сталося нам розійтись,
щоб окремо – ЖИТИ!
перше,
чим двері навік зачинити, –
встиг усе зруйнувати,
із жадібності!
і мізерного звинувачення:
все – облаяти…
замість
гідно сказати,
щось на кшталт:
забувай! –
доНЕпобачення…)
мовчки вмирала собачка…
лишень її тіло,
дрібно-дрібно ніби тремтіло,
ніби… рухалося саме у собі…
ніби, з калюжі брудного світла
утекти хотіло…
а може воно
бігло вже
теплим і ситим,
веселим собачим раєм?..
звідки ми знаєм…
що стояла, дивилася,
переймалася –
мова тут не про те:
виявилось, що вмирання,
заняття таке…
природно-просте…
як робота,
що має
свого часу зробитися –
і по тому…
собачка вмирала…
а я – обкрунулася на підборах
і пішла додому…
а далі?..
для чого ж отак достеменно
фіксувати вмирання того
деталі?
я -
не прихильниця смерті…
на похорон не піду,
а як піду – не заплачу:
така людина…
але!..
як настане моя! Година,
поможи, Боже,
з такою ж
Гідністю вмерти,
як ота
Благородна душа собача…
невинна
Дуже талановито написано.Як сказала п.Фотінія-Світлана:"меня охватывает легкое чувство стыда при мысли:Что я делаю рядом с этими талантливыми людьми?"От і мене охоплює таке почуття, коли читаю Ваші поезії...Господь не всім однаково відмірює...а якби однаково було б не цікаво...
Вкотре спостеріг глибину поетичної думки, аж до філософського дна... Гідність - понад усе!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
любий пане Василичку! Ви, як і завжди, про саме головне... так, Гідність... це той наш капітал, якого відібрати ніхто не спроможеться, якщо самі не позбудемося його... дякую Вам найщиріше...
у мене великі проблеми з заходами на наш сайт... якщо завтра зайти не зможу, то хочу Вам сказати, що я пам"ятаю про завтращній день Ваш -- хай благословиться... якщо ж завтра проникну в це поле, то додам гарних і щирих слів... наперед не слід...
І я колись була свідком собачої смерті - тільки голосної, скавулячої, конвульсивної - стогласим ехом билася та смерть між стінами провулкових будинків...
Але як прийдеться, чи то пак, коли настане той час у будь чому - смерточинного кінця-начала - хай буде та мить сповнена гідности... Ви праві...
Браво! Як завше, схиляю голову, дорога Валю!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
люба Лесю, і я про те ж... інколи якась людина не здібна з гідністю вестися, "прощаючись" назавжди з іншою людиною: кричить, скавулячить, б"ється в істериці конвульсивній - так противиться також природному явищу -- розлуці, бо все тут у нас на Землі кінечне (окрім Любові, ну і Поезії... ), а хтось уміє вмирати з гідністю, з визнанням необхідності...
стосовно конкретно собачок -- моя вмирала природною смертю, а та, про яку ви -- насильницькою... природна смерть -- легка і непомітна навіть, пам"ятаєте у Довженка? там дід під грушею собі спав, і... заснув назовсім... стареньким був, готовим до переходу... тому так легко "переплив"... ще у "Сазі про Форсайтів" -- старий Форсайт переходить природно -- і красиво... там та пушинка кульбабкова... звичайно ж... у пазурах болю гідність зберегти неможливо... тому люди бояться не стільки смерті самої, скілько болю, який тому дійству передує... от я й прошу собі -- природної смерті, або такої, де гідність можна зберегти...
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
отак і я була тоді ошелешена... до сих пір не забулося... але не те, щоб страшно... для чогось же назначено нам усім, на землі живущим, -- умирати... а Природа нічого, що не мало б смислу -- не затіває... думаю, і це не проти нас -- а "за"...
дякую Вам за візит... не бійтеся
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
люба пані Тетяно, дякую, що поділилися враженнями... це завжди важливо знати, як сприймається написане... а коли сприймається добре -- то таке знання надихає на подальшу путь...
щемливо... так... уже років зо 20, а може й з рештою, минуло, як я ту ситуацію спостерігала, але й зараз вона в пам"яті -- як у дзеркалі -- чітка... дуже мене тоді ця історія вразила... і саме ... природністю... якоюсь звичайністю! Того, що відбувалося... і я подумала тоді: то так і ми...
але не будеио про сумне -- ми безсмертні... просто, перевдягаємося час од часу...
і я хотів би "як настане моя! Година,
поможи, Боже,
з такою ж
мудрою Гідністю вмерти" Але то потім. Ще є час жити...
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
любий пане alfa, нарешті сайт наш "грузиться", то одразу ж спішу подякувати Вам за увагу до собачки моєї... час... як там сказано?.. у Бога -- тисяча років, як одна мить, і одна мить, як тисяча років...