Клаптики пошерхлого паперу -
Безнадійно-хламно на столі.
І душа - у вицвілість етеру,
І свідоме - згубою в імлі...
Ніби ранок розчинився в стінах,
Необтяжених тавром надій.
То ж яке важке від долі віно -
Мій ти зусебІчно і... не мій.
Наче камінь, роздражне́не слово -
В раму темну (шибки вже нема)!
Ножиці в роботі: шерх на мову
Знов пересипають крадькома...
І брову насупила утома -
Скільки за дверима ще жалів?!
Лускає захмарена оскома,
В пригорщі нахлюпавши дощів.
Розриває аркуш біль сердечний -
Те знесилля, та печаль між вій...
У дари́ пошлюбні з неба гречно -
Мій ти усеціло і... не мій.
(8.09.12)
То ж яке важке від долі віно -
Мій ти зусебІчно і... не мій...- Дійсно складна дилема...І непросто примиритися з таким станом речей. Як завжди,емоційно сильно і проникливо.
дуже мудра позиція Ваша, Лесю -- "мій і... не мій"...клітка з одкритими дверцятами... інакше -- метелик без крил -- неправильна гусінь...
ніхто нікому не належить... ми самі собі не належимо до решти... але є світло, яке об"єднує... у спільну добровільну Душу... трапляються такі щасливі випадки... от я Вам і побажаю...
ЗРОБИЛА ВІДКРИТТЯ: Я ЗОВСІМ ПО-ІНШОМУ СПРИЙМАЮ ТЕПЕР НАВІТЬ СУМНІ ТВОРИ. РАНІШЕ Я ВБИРАЛА В СЕБЕ ЧУЖІ ЕМОЦІЇ І ПОЧУТТЯ І ДУЖЕ ПЕРЕЙМАЛАСЯ, А ТЕПЕР Я БАЧУ, ПЕРШ ЗА ВСЕ, КРАСУ ХУДОЖНЬОГО СЛОВА - ЦКЙ ВІРШ НАСПРАВДІ ЧУДОВИЙ!
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Олю, Ви мене просто щиро втішили цими от словами! Бо кожного разу якоюсь вітряною стрічко весь час дрижало моє серце, що засмучую Вас... Якщо тепер це не так - щиро і щиро радію!!!!