Доборолась Україна до самого краю,
Гірше ляха свої діти її розпинають.
А чи хотіла наша мати жорстокої долі?
чи прагнуло її серце шаленого болю?
Хотіла-не хотіла, а хто його знає
її ж бідну каліку ніхто й не питає!
Тепер люди вчені стали, свою правду знають,
А про славу могутню козацьку ніхто й не згадає.
Навіть Бога зневажають!-вони ж бо умніші,
чим їм Бог поможе? Гроші важливіші!
Узнав би це Хмельницький-воскрес із могили.
І своїх же нащадків склонив в домовину!
Тоді б,може, і навчились матір признавати,
Не панам вклонятись, а братів шанувати.
І поля б орали, і хліби збирали,
А земельку за се теє свою поважали!
Не любили б тільки себе, ґонору б лишились,
За життя своє на світі Богу поклонились.
Україно моя рідна, де твоє щастя гуляє?
чи хто відав, чи хто чув, а, може, хто знає?
Де його шукати? Куди за ним йти?
Боже покажи! Сліпим путь освіти!
Бо посліпли і не бачим тої дороги,
Що веде нас до волі, до правди святої.
Сидить Кобзар на розпутті і думу гадає.
"За що ж власні діти матір убивають?"
Задумався Кобзар, став на коліна,
Бога помолити за свою країну.
Перехрестився тричі...
"Поможи нам ммилий Боже, правду розшукати,
Щоби неньку-Україну на ноги підняти!
Щоб її розбите серце знову усміхнулось,
А слава стара-добра додому вернулась!!
Перехрестився знову тричі, підвівся на ноги .
Узяв свою кобзу і гайда в дорогу!
