Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Остап...без псевдо: 1953 - ВІРШ

logo
Остап...без псевдо: 1953 - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

1953

1953 рік (І)
Сьомого березня у Речлаг при 29-й шахті прибув новий етап політв’язнів. Їхня поклажа була такою самою, як і поклажа усіх «політичних», що переводились у Воркутлаг до них – за спиною висів клунок з нехитрими речима арештантів і 54-та стаття. З таким добром приїздили у табори всі, і новенькі не зрадили традиції. Втім, їхній багаж до того ж містив неабиякий скарб для скромного життя засуджених – вістку з «волі». Та ще й яку! 
Помер Сталін.
Помер Сталін.
Помер Сталін.
Спершу пошепки, тоді впівголоса, а далі й на повні груди – чого ж боятися приреченим? – неймовірна новина облетіла усі десять бараків, усі десять тисяч вух п’яти тисяч зеків Речлагу при 29 шахті.
   Нашорошувалися вуха, піднімалися голови, думалися думки, і думки, зрештою, злилися в єдину дію – у всіх політичних таборах піднявся бунт. Бунтували проти всього, до чого мали претензії: проти решіток на вікнах бараку, проти заборони його відчиняти(і було проти чого – по 500 чоловік у коробках з дерева і заліза, на всіх дві параші у протилежних кінцях). Бунтували проти умов праці і житлових умов, умов харчування і власного ув’язнення. У двадцятих числах березня усі п’ять тисяч арештантів оголосили страйк – робота на 29-й шахті спинилася. Те саме діялося в усьому Речлазі, створеному спеціально для політичних – тисячі і тисячі «націоналістів», «космополітів» і безлічі різномасних «ворогів народу» чекали на лояльність і відпруження.
   Михайло на той час відсидів уже сім років із належних йому двадцяти п’яти і встиг  влитися в життя концтабору. Лекції від ув’язнених вчених, літераторів і професорів дали йому чималий запас знань з різних галузей науки, гірничий технікум при шахті подарував спеціальність інженера – словом, він став частинкою тієї парадоксальної республіки в республіці Союзу Республік – єдиної у світі держави, де направду панував комунізм, і де ідеальний порядок підтримувався не військовою силою, а інтелігентністю  і освіченістю усіх без винятку її громадян. Михайло теж узяв участь у забастовці, теж долучився до масової надії… і тримав цю надію до останнього – як і всі довкола нього.
«Останнє» настало першого серпня. Забастовка сягнула свого апогею – шахта уже кілька місяців стояла без роботи. Ранок розірвався криками варти:
-	Заключенный контингент – выходи на плац!
Під сотнями ніг задунділа земля, босі і взуті ноги виводили зеків на бетонний плац посеред табору. Праворуч від прохідної, на трибуні стояв тов. Дерев’янко – начальник Речлагу, і над його головою до болю в очах сяяло сонце. Михайло, примруживши очі, спостерігав за «дійством».
   От до прохідної під’їжджають пожежні машини – готуються гасити… а що ж їм гасити? Для того, щоб погасити їхнє бажання бути почутими, цього малувато. Ці люди встигли вдихнути вільного повітря, і воно їх сп’янило.
   От біля Дерев’янка стоять дві медбригади –  без інструментів, просто собі люди в білих халатах. Вони мнуться з ноги на ногу і відводять від плацу очі. Ніхто з них навіть не перемовляється з колегами – видно, що їм тут незручно… У повітрі поміж спекою витає страшна напруга.
  Сонце пече. Зблискує на вікнах пожежних машин, відкидаючи зайчики на порепаний плац. З бараків виходять люди і йдуть до Дерев’янка. Більше чи менше одягнені, з сумом і надією в очах вони тупцюють  на бетонному квадраті, підкоряючись окрикам наглядачів:
-	В ряды становитесь, каждый к своему бараку. Вперед, стройтесь быстрее!
   Сонце пече. Серед слабнучого потоку арештантів Михайло знаходить очима двох. Тих, кого видивлявся увесь ранок – свого тезку, найкращого друга Булу Михайла і Богдана Гапчака – ще одного товариша по нещастю. Богдан як завжди охайний, навіть тут гладко виголений і коротко підстрижений – студент Львівського політеху, однокурсник Були. До приїзду прокурора хлопець одягнув вишиванку, яку йому допіру – місяць тому – прислали з дому. Очі у всіх трьох ще молоді, з юнацьким запалом – і вже дорослі. Вони троє стоять у третьому ряду, з лівого краю. Богдан опиняється між двома Михайлами, але не здогадується загадати бажання – не до того.
   О дев’ятій тридцять «Зэ Ка» - «заключенный контингент» вишикувався на плацу квадратом. Дерев’янко взяв до рук рупор і заговорив:
 - Товарищи! Вы все совершили преступления против Советского Союза – своей Родины, преступления против самих себя. Я знаю, какие настрои охватили вас после смерти товарища Сталина. Однако не обманывайтесь мыслями, что это событие как-то повлияет на ваш приговор…
 - Перегляньте наші справи ще раз!
 - За прекрасні очі нас тут тримають, чи що?
 - Вам всем следует вернуться обратно на роботу, в шахту…
   Далі Михайло не слухав – він молився. Молився так, як молився попередні сім років зі щирою вірою в те, що саме молитва підтримує його. Молився, дивлячись на людський натовп, який не давав себе вмовляти чи погрожувати – він не боляче, але дошкульно огризався у відповідь. Йому нічого було втрачати. 
   Михайло направду вважав, що у всій його тюремній епопеї було щось містичне. Він краєм вуха ловив окремі слова прокурора, та й то тому що речі на кшталт «вина», «робота» і «наказание» проходили лейтмотивом через усю його проповідь. Погляд перестрибнув на прохідну – до неї було якихось 30 метрів. Між Михайлом і прохідною стояли два ряди арештантів і – ряд солдатів з автоматами наперевіс. Розум тріпнувся і повернувся назад на плац:
-	Последний раз говорю: или вы возвращаетесь обратно в шахту – на роботу, или же я применю расстрел как крайнюю меру!
-	В сраку собі запхайте свої «мєри» і свій «расстрєл»! – викрикнув білявий юнак з переднього ряду. – Справи наші перегляньте, виблядки!
-	Вот ведь суки упрямые…  - роздратовано промимрив Дерев’янко і знову підніс рупор до рота…
   …Годинник Михайла Стадника йшов точно. За увесь ранок він поглянув на циферблат лише раз – за секунду до десятої. Лише раз – рівно о десятій ранку першого серпня тисяча дев’ятсот п’ятдесят третього року, коли хвилинна і секундна стрілки годинника на його руці разом торкнулися цифри 12. Тоді ж губи прокурора востаннє за день торкнулися рупора і викрикнули в повітря три букви:
-	ПЛИ!
   На плацу глухо застрекотали «калаші» в руках солдатів і перший ряд упав, зблиснувши кров’ю у яскравому промінні.
   Сонце пече. Солдати змінюють ріжки на автоматах, проте арештанти на плацу і не думають тікати. Далі вогонь ведеться по готовності, без команди – і падає другий ряд. Перезарядка – вогонь. Кров заливає нову вишиванку Богдана і він падає. Не штучно, як падатимуть згодом герої кінофільмів – Богдан не кладе руку на рану, не скрикує тихо коли куля розриває його молоде життя. Тихо і спокійно падає мертвий Богдан в убагреній кров’ю, вперше одягненій вишиванці. Обабіч нього, так само мовчки, падають обидва Михайли і скочуються у рів біля плацу. Спалахує остання свідома думка Стадника: це ж його ліпший друг, Місько Була, укрив його від того пекла своїм мертвим тілом.





1953 рік (II)
   Після третьої черги юрба сипонула врозтіч, поміж бараками. З вартівень по кутах табору вистрелили кулемети просто в людську масу, що згори нагадувала роздруханий мурашник. Наказ. Кулемети затихли, і тоді від прохідної вдарили брандспойти, потужними струменями обмиваючи плац і підіймаючи в повітря нову хвилю важкого запаху скипілої крові. Але бетон, всуціль залитий кров’ю кількох тисяч людей, вимити майже неможливо. Лікарі ступили на бетон, сковзаючись на мішанині крові і води. 
  Крок за кроком ці юнаки, вчорашні студенти, дітваки практично, ідуть через плац, заглядаючи в кожне обличчя, промацуючи пульс – шукають живих. Ідуть, долаючи огиду, наступають на мертві і на живі ще пальці, спішать на крики «Поможіть!» і «Добийте!», які долинають з усіх боків плацу, зі стічних канав, які тепер заповнені кров’ю і трупами. Ось один із них падає, послизнувшись на кривавій каші. В ту ж хвилину його нудить на власний халат від вигляду страшного фаршу з мозку, крові і дрібних уламків кісток, в який він упав. Протерши від страшного місива очі, трохи оговтавшись, дивиться на труп – цьому вже нічим не поможеш. Лежить…так і лежатиме… Бідний хлопчина – з уцілілої половини обличчя видається, що йому років 16…17 – найбільше (це ж лише трохи молодший за нього самого). І санітарові стає страшно, коли він опускає очі нижче, дивиться на червону вишивку, що розтеклася по всьому тілу кров’ю, на продірявлені в кількох місцях штани, на тоненьку багряну цівочку, що стікає по його босій нозі на гарячий і мокрий бетон. Він знову ледь не блює.
«Господи… прошу, дай мне сил, даже если тебя и в самом деле нету…»  І нудота відступає.
-	Здесь живой! Нет, даже два! – остаточно відійшовши, гукає санітар. До нього зразу ж підбігає двоє колег. Вони акуратно дістають з канави два тіла – одне на одному – і відтягують їх убік.
-	Живой… этот живой. Помогите дотащить…
Голоси… Це потойбіччя чи ще тут? Ні, кажуть що живий. Михайло розплющив очі і глянув униз. Дивно…він і справді живий! Як же дивно…
Повертає голову – ліворуч від нього, так само припертий до слупа сидить Була.
-	Живі… живі, слава Богу – впівголоса каже Стадник. Лікарі вже далеко – їх ніхто не може почути в цьому ревищі поранених.
-	Живі… - видихає Місько. – лише мені чергою ногу прострілило. Зараз, певно, повний валянок крові.
-	То мовчи. Мовчи і не обзивайся ні до кого за тото. Потому тобі перев’яжу, як ніхто бачити не буде.
Білий як стіна Місько заплющив очі – він таки втратив багато крові.
***
   Того ж таки дня, з дванадцятої і до пізнього вечора, в імпровізованій дощаній конторі посеред табору відбувається процедура, якої всі й вимагали. Як усе-таки дивно: живим справи розглядати відмовилися, то тепер працюють і на живих, і на померлих. Усі п’ять тисяч тек стоять на столах, раз по раз знадвору викликають тих в’язнів, чия черга підійшла. З п’яти тисяч досьє деякі вже нікому не допоможуть. З тих восьмисот, які все ще юрмляться перед «конторою», чоловік п’ятдесят – тих, котрі не були поранені – вивели до прохідної і сказали чекати там. Їхні досьє передали начальнику конвойної бригади. 
   Обидва Михайли стоять поруч. Булі уже перев’язали ногу, тому тепер він трохи припадає на лівий бік, але вже не кривиться від болю за кожним кроком. 
Вечоріє.
За дві години чекання друзі встигли перезнайомитися з більшістю своєї групи. Було ще двоє чи троє з їхнього барака, решта – незнайомі. Може, бачилися на роботах, але хіба ж запам’ятаєш кожне обличчя з такої маси? Михайлові дуже сподобався  Дутковський – середнього зросту худий дідок поблискував окулярами, які йому вдалося дивом зберегти під час розстрілу. 
Він, зі своєю показною інтелігентністю виглядав у цьому пеклі трохи чи не гротескно – неначе немовля хтось заради жарту намалював в обіймах Диявола. Поблискуючи лінзами, дідок устиг розповісти всім, що він, доктор Дутковський, випускник Віденської студії сидить по тюрмах і таборах іще з 38 – з самого розпалу єжовщини, коли людям на кшталт нього потрапити в лапи НКВС було простіше ніж померти. Розповів, що сидіти йому залишилося ще 10 років і що на амністію розраховувати не доводиться. Сказав, що вже навряд чи доживе до кінця свого терміну, а отже так і не дізнається, чи його направду мали випустити чи просто пришити нову справу. Він, здавалося, говорив би цілу ніч, якби їхню бесіду не урвали, вигнавши групу за браму прохідної.
***
   Може, це й не помітно відразу, але тундра може бути красивою і до якоїсь міри романтичною. Під час полярного літа, коли день триває чотири місяці, і всі чотири місяці тундра покрита суцільним килимом соковитого зеленого кольору, з якого де-не-де випинаються карликові берези, які посміли вирости вищими за своїх родичів. Суцільний килим зелені. Краса. Але милуватися тою красою хочеться з фотоапаратом в руках і за москітною сіткою – літо. В повітрі бринять тисячі і тисячі комарів, обліплюють кожну живу істоту з голови до ніг, намагаючись урвати свою краплю крові. Від них немає спасіння – вони впиваються в губи, повіки, навіть у босі п’яти, що раз по раз відриваються від грузького багна. Всюдисущий гнус знаходить найменші шпарини в одязі, дістається до тіла і жалить. Арештантам не звикати – комашня супроводжувала кожен день їхньої роботи, до неї уже імунітет. Але зараз усе наче загострилося – їх кинули на переправку до іншої тюрми, етапом без етапа – і вони відчувають спеку. Відчувають страшну втому в усьому тілі, ноги наче готові переломитися, як два сірники, просто тут. Відчувають шкірою гостро кожен укус комашні, кожну втрачену краплю крові – і біжать, наздоганяючи конвой. Мотоцикли їдуть  спокійно, второваними стежками – з-під коліс майже не летить сірувата твань. Натомість в’язні уже кілька разів падали, усі вони вимащені болотом, усі на межі. 
   Спочинок.
   Конвой дозаправляє свої мотоцикли. Якихось п’ять хвилин арештанти мають приємність сидіти на хистких купинах і розтирати зболені ноги. У них немає ні їжі ні води – і немає часу. Дикий гон триває.
   Дванадцять годин тому їх розстріляли.
   Чвак-чвак-чвак.
   Кілометр за кілометром женеться їхній етап, уже кілька годин без зупинок. Наближається новий вечір, а сонце і далі в зеніті. 
   Михайло на бігу зиркає на циферблат – скоро доба, як вони біжать «неісходимою». І тоді картина міняється.
   Урал, який  увесь цей час мрів десь на обрії, за мить наблизився і зараз нависає просто над ними. За якихось сто метрів – залізна брама, вона гостинно відчиняється для нових  гостей.
-	ПРИБЫЛИ! – оголошує на увесь табір начконвою. Табірні наглядачі заштовхують їхню групу до камери біля самого входу в тюрму.
***
   Табір, у який їх привели, не належав до Речлагу, але саме в нього позвозили усіх «особливих» політичних в’язнів – як виявилося, бунт був не лише на 29 шахті, але й по всьому табору. 
Їхня камера мала розміри приблизно 5х10 метрів і являла собою глуху бетонну коробку, вщерть заповнену людьми – на сирій цементній підлозі розташовувалося одразу двісті чоловік, припасовані одне до одного настільки щільно, що проти крізь камеру, ні на кого не наступивши, було просто неможливо. Єдина на всіх, у кутку стояла величезна параша. Нова партія зі стогонами почала вмощуватися біля дверей. 
   Четверо людей на метр квадратний! Вершина радянської інженероної думки: економія місця, економія людських ресурсів, оскільки наглядачів потрібно значно менше. А головне – економія власних сил. Вимаринувана в цій людській консерві людина, а тим паче з незвички, ладна практично на все, аби тільки вирватися з цього скопища тіл. Проте досвідченим в’язням не звикати. Одне дивує – цей заклад не схожий на концтабір. Швидше, районна або обласна тюрма під юрисдикцією НКВС – такі самі камери, такі самі консервні бляшанки. В’язні зі стажем розуміють – тут вони ненадовго. До них нікого уже не підселять – нікуди. Скоріш за все усім просто переглядатимуть справи заново. А на добре це чи на зле – час покаже. 
   Хвилин через десять після того, як останню партію зеків завели в камеру (решта прибула ненабагато раніше – їх протягом дня доправляли таким самим способом з усього Речлагу. Подейкували, що такими ж, політичними, забито увесь табір – а це близько двадцяти тисяч чоловік), принесли вечерю. Ті, що прибули найраніше, казали, що від самого ранку їм не давали ні їжі, ні води – дивно, що вирішили нагодувати тепер. Величезний казан, поставлений у дверях, був заповнений дрібною рибою – тюлькою. Вона швидко розходилась по вбогих мисках, у декого збережених ще з волі. Дутковський, хоч і сидів найближче до виварки, навіть не поворухнувся, щоби взяти собі вечерю, і лише коли Михайло простягнув йому миску з рибою, підвів голову:
 - Викинь. Я її їсти не буду. І ти теж не їдж, як ще маєш надію звідсика вийти. Передай там хлопцям, най зроблять з тою рибою що захочуть, але аби не їли.
   Ніхто так і не дізнався – була в рибі якась отрута, чи то просто організм так реагував від обезводнення, але та ніч стала кошмаром навіть для таких загартованих долею людей, як вони. Більшість їхніх співкамерників не знала, або просто не вірила словам Дутковського – і краще б їх убили ще там, на плацу. Перший випадок стався десь через півгодини після відбою – чоловік, який сидів під дальньою стіною, різко підвівся і кинувся до параші просто по тілах співкамерників, які саме починали дрімати. Шум і метушня миттєво повернули камеру до реального світу. Чоловік зі стогоном оправлявся на параші. Зрештою, стогін перейшов  у грудний кашель – пролунав плюскіт, як ото коли вилити води на підлогу. Кашель пролунав знову – і цього разу тих, хто сидів ближче, обдало теплими бризками. В’язень сидів, зігнувшись, на параші і буквально викашлював, випльовував з себе кров, наче вона просто лилася йому з горлянки. Через хвилю він раптово обм’як і покотився донизу – його всадовили назад. Не для того щоб допомогти, чи ще щось – він був мертвісінький, і це було ясно як божий день. Людям просто було огидно. Огидно торкатися вчорашнього товариша, з якого перед цим вилилась принайнмі літра крові. В’язні загупали у двері:
-	Ау! Охорона?! Відкрийте, тут мрець!
   Ті зреагували миттєво, ніби хтось спеціально чекав під дверима, коли ув’язнені попросять виносити тіла. Двоє чоловіків в уніформі вхопили нещасного, і виволокли його з камери, не потурбувавшись зачинити двері. Штани трупа, що зараз були спущені до щиколоток ззаду були повністю червоні.
   Далі почалося справжнє пекло. Людям ставало погано одному за одним, довкола параші їх уже з’юрмилося не менше двадцяти, і ті, що сідали на неї, просто не встигали померти – замість одного уже мертвого приходило по двоє-троє нових, у яких симптоми тільки проявлялися – починався кривавий пронос, різкий кашель, людину рвало кров’ю – і через кілька хвилин наступала смерть від внутрішньої кровотечі. Охоронці, яких тепер уже було дві пари, просто не встигали виносити з камери тіла. Пекло тривало.
   Отруєних була уже така кількість, що вони просто не могли усі втрапити на парашу, як не могли і стримати це в собі. Добра половина камери, ближче до виходу, перетворилася на суцільний гнійник, у якому люди сковзалися босими ногами на суміші власної крові і фекалій, дочікуючись можливості померти сидячи. Камеру заповнив нестерпний сморід, дехто вмлівав просто посеред усього цього – і, зазвичай, більше не приходив до тями. Приміщення наповнювалась трупами, яких уже не встигали виносити, та й не могли – ніхто не хотів лізти у те, що панувало в камері. Лише коли останній хворий припинив ворушитися, охоронці повернулися – цього разу з ношами. 
   Було близько п’ятої, коли з камери винесли останнє тіло. Тоді вцілілих випустили надвір і повели митися. Коли їх повернули до камери, у ній не було жодного сліду нічної трагедії. Їм нарешті дали напитися води – дехто буквально після цього повернувся до життя. В’язні позакутувалися у весь одяг, який мали, і посідали на холдну підлогу. Мабуть, вперше за всю історію цієї тюрми в камері було так просторо. Їх залишилося двадцять шість.

ID:  334364
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.05.2012 15:28:08
© дата внесення змiн: 01.05.2012 15:28:08
автор: Остап...без псевдо

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (741)
В тому числі авторами сайту (31) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  говорити
dashavsky: - патякати
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - вербалити
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
Синонім до слова:  Бабине літо
Маргіз: - Осіннє танго
Синонім до слова:  Вірний
Маргіз: - Вірний - однолюб
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Маргіз: - осяйна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вичитка
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мобілізація
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рахманий
Mattias Genri: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - sliczna...
Синонім до слова:  видих
Наталя Хаммоуда: - Відди́х, зди́х.
Синонім до слова:  Вірний
Eyfiya: - Непохитний
Синонім до слова:  Вірний
levile: - Незрадливий Вірний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Верлібр
Андрій Ключ: - Танцпро – танцююча проза
Синонім до слова:  Церата
Олекса Терен: - Обрус.
Знайти несловникові синоніми до слова:  видих
Enol: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Микола Холодов: - Кльова, Класна, Красна.
Синонім до слова:  Церата
Neteka: - Вощонка
Синонім до слова:  Церата
dashavsky: - Клейонка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Церата
Юхниця Євген: -
x
Нові твори
Обрати твори за період: