Весна. Уявляєте собі ранню весну в горах? Течуть потічки, сніг видніється лише де-не-де відкриваючи рихлу чорну вологу землю, бруньки тільки починають народжуватися, а птаство вже щодуху вицвірінькує навкруги.
Мазанка Килини стояла на околиці села, якщо так можна назвати зо два десятка хатин, якраз між лісом на кладовищем. Хтось називав Килину відьмою, хтось юридивою, але хоч кожен та був у неї в гостях. Жінка бачила і знала багато, вона могла і пораду дати, і зілля від усіх болячок.
Хата, здається, вже майже пішла під землю, стелі були низькими, а під ними, на мотузках висіли різні запашні трави. Корінці, листя, ягоди, ніяких тобі курячих лап, крилець кажана, черепів. Хоча в глиняних горщиках було багато різних порошків, але тільки власниця оселі та її кіт знав, що у них насправді.
Того ранку Килина сиділа за столом, курила люльку з чебреця і розкладала карти. Це був щоденний ритуал. Цього разу випали три карти: надія, віра, пташка. Килина розчісувала тонкими пальцями чорну з посивілими прядками косу і намагалася витлумачити, що ж це значить.
Тишу і рій думок в голові порушило нявчання. Килина поспіхом вийшла до веранди. «Чорний, ти чого?,»- і аж зблідла, коли побачила, що між склом у вікні тріпоче ластівка. «Божечки мій, це ж до смерті. Пташко, нащо ж ти так?,»- сплеснула у долоні жінка.
Підійшла поближче до птахи, та завмерла, ніби очікуючи. «Почекай-почекай, я тебе зараз визволю,»- говорила Килина і турботливо діставала ластівочку. Враз жінка побачила на долонях кров: «Бідолаго, хто ж це тебе так?,»- співчутливо погладила птаху жінка,- «Нічого, я тебе вилікую. Не таких з того світу діставала…»
Килина усміхалася до пташки, а та, повернувши голову набік, чи то не мала сили опиратися, чи то розуміла, що ця людина не скоїть їй зла.
«Чорний не міг такого зробити, він з птахами товаришує. Мабуть, шуліка якийсь чи сусідський кіт-розбишака. Хоча дивно, ще холодно для ластівок. Але пташка є, карти не брешуть,»- крутилися думки в голові.
Килина взяла з-під стелі материнку, м’яту, руту, чебрець, спориш та спорудила із запашних трав ластівочці гніздечко. Кожен день ходила на світанку в поле і збирала для небоги росу, бо знала, що вона найцілющіша. Відпоювала і відгодовувала птаху як могла, непокоїлася за неї, як за рідною дитиною.
«Непокоюся, як за рідною донькою, - з гіркотою подумала Килина, - Хай би хтось так вберіг і мою доню..» І покотилася із очей матері сльоза..
Килина не боялася самотності. Бо в неї була доня, єдина кровиночка, яка полишила матусю на її правдиві карти, людські хвороби, страхи війни та гори.
В їхнє село не приходила пошта, лише похоронні листи. Це те, що разом із відсутністю чоловічої частини населення вказувало на воєнні дії в країні. Це село, де лише жінки, діти та старигани. А вона не стара, їй лише четвертий десяток пішов, а доні і другого немає. Ще в дитинстві бабуся Килини, яка теж була знахаркою казала: «Багато тобі треба пережити. Смерть і життя будуть ходити поруч. Багато будеш знати про інших, а про себе тільки здогадуватися. Чоловіки будуть не частими гостями в твоїй оселі.»
Так і було, чоловіки не залишалися в її домі: чи то доля така, чи то війна така бездушна. У неї був один лише чоловік коханий і аж троє синів. Першого війна забрала, отаманом був, інших - голод. Тільки доня Ганнуся виросла: чорні брови, очки як терен, вуста, мов вишні, коса до пояса. Відрізала свою косу, пішла зв’язковою до повстанців. «Як батько буду,- казала, коли йшла, - Україну визволятиму!»
Килина усміхалася крізь сльози, боялася за доньку, але характер батьковий – куди там вмовляння. І отак три роки вона дізнається про долю Ганнусі тільки завдяки картам і чутливому материнському серцю.
Коли раз у місяць приходили похоронки, вона стояла осторонь і молилася під стогін та плач матерів, жінок, доньок. Вона молилася, щоб її доню не забрав передчасно Бог, щоб дав хоч раз побачити, поцілувати, обійняти… Не приходила похоронка, не приходили і новини про долю Ганнусі.
Вже був травень, з гір насувалися чорні хмари з блискавицями і громовицями. Килина все ніяк не могла заснути: пила чай із гілочок малини та спостерігала за ластівочкою. Та страхалася грози та, як мала дитина тулилася до жінки. Аж тут у двері постукали..
Килина не злякалася, накинула заквітчану хустку на плечі та запитала: «Хто там?»
«Це я мамо,»- проговорив кволий, тихий, але такий рідний голос.
Жінка ні секунди не вагалася, відкрила двері, а там її кровиночка. Але бліда, тонка, з коротким волоссям, з сумними очима.. Наче два світи зійшлися в одне, так ридали під громовиці після довгої розлуки матір та донька.
«Як ти, моє серденько? Як ти?,»- шепотіла Килина.
Ганнуся сіла на ліжко, провела по ньому худорлявою долонькою, ніби по чомусь живому і рідному. Закрила очі і вдихнула запах вогню з печі та сухоцвітів.
«Як же я за цим сумувала, мамо. Я так втомилася від цієї війни, чому ми маємо відвойовути те, що з покон-віків належить по праву нам: нашу мову, чорнозем, ці гори і річки? Мамо, я так давно не співала… Я, здається, всю нашу планету два рази пішки обійшла, поки хлопцям листи носила, - засміялася, мов дитина, Ганнуся,- А потім мене викрили енкаведисти. А що я їм могла сказати? Друзів видати? Нізащо! Мамо, я думала, що піду на смерть, але мене не зламали. І волосся підпалювали, і під нігті голки встромляли, і били ногами – але не зламали. Відправили на товарняку в Сибір – але хіба зламали? Я втекла.. Але це був лютий, а я навіть не взута. Бігла скільки могла, через гай, поки мене одна добра жінка не знайшла. Вона мене і лікувала, і відгодовувала, хоча й, часом, самій не було що їсти.. Тільки завдяки тітці Надії я воскресла…»
Килина слухала свою доню і зрозуміла, що значили три карти в той день, коли вона знайшла ластівку: пташка – Ганнуся повернулася, Надія – людина, яка рятувала її дитину, як Килина птаху, а віра – це віра у життя, у Бога, це молитви матері.
«Мамо,- перебила веремію думок дівчина і заусміхалася, - мамо, я на декілька днів тільки, треба повертатися до лісу. Ще зовсім трохи залишилося, як же я товаришів покину? Вже півшляху до визволення України пройшли, не можна так рано залишати це все.. Ой, а що це таке тут?»
Ганнуса вказала пальцем на ластівку, яка сиділа на мотузці під стелею і, здається, уважно слухала розмови.
«Та це я тут собі доню знайшла,» - усміхнулася Килина, побачивши, що птаха вже літає і розказала доні історію з картами і порятунком бідосі.
«Мамо, ну як така краса може бути символом смерті? Це символ волі. А тим більше, допомігши їй, ти врятувала чиєсь життя.»
І обидві замовкли, усміхаючись і обіймаючи одна одну під ясні блискавиці.
Через три дні Ганнуся, одягши чистий одяг та забравши із собою мамину паляницю та трав’яну цілющу аптечку вирушила в нічний карпатський ліс.
«Мамо, тільки Ви не плачте, я скоро повернуся. Тут лише трохи залишилося. Я точно повернуся, мамо, вір в це,» - і доня розцілувала Килину в обидві щоки.
Жінка стояла поруч із котом, а в руках у неї сиділа ластівка, яка повністю довіряла цій великій людині, яка колись врятувала її життя. Коли кроки Ганнусі затихли, ластівка здійнялася у зіркове літнє небо. Процвірінькавши щось та описавши два кола навколо мазанки вона повернулася до рук Килини. «Що, маленька, страшно тобі?». Але пташка, здається, повернулася лише подякувати і попрощатися і стрілою вилетіла до себе додому, до неба.
Килина повернулася до хати, забрала зі столу крихти від паляниці насипала під хатою і проказала: «Повертайтеся, пташки, по їжу, але не по душі».
І якось стало так враз легко на душі на спокійно. Навколо пахло зеленим соковитим листям, цвітом вишень та абрикос, любистком та матіолою, після дощовими горами та прохолодними струмками.
Вже не пахло війною, пахло життям.
Килина закурила люльку і розкинула карти.
ID:
331655
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.04.2012 21:37:13
© дата внесення змiн: 19.04.2012 21:37:13
автор: маруся яворівська
Вкажіть причину вашої скарги
|
