… усе навколо було підпорядковане владі абсолютного спокою . Обличчя , що повільно розсікали простір осініх вулиць , будівлі , що згадували своє минуле , навіть небо кольору бірюзи з поодинокими вкрапленнями молочного відтінку – усе довкола мріяло про щось своє , особисте , потаємне та безмежно недоторкане . І лишень легенький вітерець лоскочучи прожилки осені даруючи не видиме відчуття тривоги … а ще , а ще дивно вигнута до землі сіра , немов волосся знаного мужа , могутня гілка кремезного ясена теж чомусь сумувала . Мабуть за минувшим літом , що вже розпрощалось з нею та обіцяло неодмінно повернутись наступного року , а може смуток приховував тугу за танцюючим у вирі осені листям , яке так лагідно плекали гіллячки давнього ясена даруючи йому лише відбірні соки з земних надр . … не знаю … . Можливо це і не має значення .
Відриваючи шматок за шматком клапті соковитого повітря , переповненого ароматами зівялої мяти , чебрецю , ромашки та конюшини , усе тіло наповнювала якась не видима , про те безмежно беззаперечно позитивна енергія , а у голові зявилась думка , а чом би мені теж не віддатися на милість стривоженого вітру і пуститись у журливо – прощальний танок , разом з жовтявими , багряними та багряно – жовтявими аркушами деревних дитинчат … . Все може б так і сталось , але відсутнє дещо , те що дало б волю душі та дозволило б їй злетіти що є сил до горизонту своїх мрій , все вище та вище … в людей немає крил , хоча … дехто все ж удостоївся і тримаючи цю таємницю щоденно , відкривається лише у цей , цей єдиний день . … тоді , коли небо покладає безліч надій на останній осіній місяць , день перед цим , обрані розправляють свої крила і якщо добре придивлятись у обриси кожного прохожого , цілком можливо , що тобі вдасться їх віднайти … . Та шансів досить мало … . Які шанси !?! Їх узагалі майже немає !!! … . О , сили небесні , ось він !!! Образ , що приховує таємницю , дівчина – янгол !!! … . Вона відчула на своїй лагідній білосніжній шкірі мій вїдливий погляд , підійшла , доторкнулась своїм вказівним пальцем руки до власних уст , показавши тим самим символ мовчання і посміхаючись пронизливо вдивляючись мені у очі … , зникла , так само , як зник спокій панувавший до цієї миті , небо затягнулося хмарами і на землю грянув відчайдушний дощ , переповнений обрисами смутку … .
ID:
322591
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.03.2012 06:29:36
© дата внесення змiн: 17.03.2012 06:29:36
автор: Андре Ільєн*
Вкажіть причину вашої скарги
|
