Вже осінь підкралась до мого порогу,
Пожовклим барвінком прослала дорогу.
Роки, як те листя, спадають додолу,
Пройшовши нелегку життєвую школу.
Вітри їх шмагали і сонце спікало,
Їх лихо не раз у дорозі спіткало.
A час все летів, як світанок по житі,
Блукали літа по життєвій блакиті.
Та сутінки осінь до серця приносить,
Золотить і сріблить і скроні, і коси.
Хоч бабиним літом мене ще втішає,
Та радість від цього так швидко минає.
Осінні роки, як і дні, все коротші.
А були ж такі нескінченні – молодші.
Повільно плелись - як росла, дозрівала.
І вмить полетіли - як зрілою стала.
Лиш думи про весну розбурхують мрії
Та інколи будять заснулу надію.
У юність далеку я лину думками,
Душа ж не бажає йти в ногу з роками.
Їй не заважає тих літ череда,
Вона, як у 20 – живка й молода.
Наповнена жартами і почуттями,
Не хоче від них повертатись до тями.
Та осінь і в душу ввійти норовить,
Засипати сумом, дощами полить.
Щоб згадка про юність пішла назавжди.
Для цього й приходить, підступна, сюди.
Крокує зі зрілістю дружно у ногу,
Чекає настирливо біля порогу. –
Кремезна, дозріла, статечна така.
А за горизонтом десь старість чека…
