Я не люблю, коли мене розбудять
І на руках засохлої землі.
Я не люблю, коли невинних судять,
Коли світанок схований в імлі.
Я не люблю ігнорування друзів,
Той вид байдужості, що дехто напуска.
Я не люблю, як бризкають калюжі.
Я не люблю, коли тремтить рука.
Коли мені говорять: «Та не варто!
Пиши лише для вічності вірші!»
Для вічності – нема в мене азарту,
Бажається писати для душі.
Для тої світлої, єдиної, святої,
Найчутливішої серед найтонших душ.
(Але, на жаль, з моєю простотою
Мені не світить той щасливий куш...)
Я не люблю, коли мене соромлять,
Не терплю зла і нецензурних слів.
Я не люблю, як на гарячім ловлять,
Страху не люблю від тривожних снів.
Коли слабкіших ображають дужі,
Коли на душу смуток насіда.
Коли до моїх почуттів байдужі
І коли щастя змінює біда.
Я не люблю безмежної розлуки,
Я ліки і хвороби не люблю.
Я не люблю гарячі грубі руки
І неприємний запах не терплю.
Я не люблю таких, що хулять Бога,
Виснажливого довгого чекання.
Я не люблю залежних від спиртного.
Люблю лише сп’янілих від кохання.
27.12.2011р.
Будь ласка! 
