Сонце розтоплювалося наче масло у сковорідці.Але безшумно, ніби ти слідкував за цим у навушниках, в які хтось транслював віддалене ревіння машин, трескіт цикад і ще безліч невловимих, вже нічних звуків. Ти, власне, ні про що не думав. У трохи важкуватій після робочого дня голові своїм життям текли образи сьогоднішнього побуту.
Ліва рука автоматично зминала волосся, наче жмуток трави. Нестямно хотілося літа, таким млосним почуттям, що подібне до молитви. Здавалося, Бог огорне тебе ним просто з долонь у цей момент.
Сонце скочувалось так нестримно, що хотілося його зупинити. І не лише сонце. Весь цей раптом наскочивший на плечі час треба було зупинити. Лише на мить - аби зрозуміти щось надважливе. Втім, аби ти зрозумів це саме надважливе, зупинка часу була б для тебе такою ж звичайною справою як стоп-кадр для оператора.
А на тебе все застрибував і застрибував час- наче пробуючи на міцність - смак дитинства, перший погляд на себе, сімейні зв"язки, тріпотливі воєнні згадки, заводячи все глибше і глибше... Відтак не стаючи від цього мертвим і віддаленим. Історія, нехлюйськи забута ще в школі, оживала й наливалась тілами та обріями, гостро почуваючись десь всередині, в грудях. Через твої очі мерехтіли погляди мільйонів людей, залишаючи за собою то смертельну безнадію, то переповнену натхненням гордість. Долоні здригалися від безлічі поверхонь, що торкалися. Горлом промовляли почергово чоловіки, жінки, діти - стогнучи, шепочучи, ревучи...
Сонце впало, залишивши по собі повний місяць, налитий спокоєм.
Здається, саме так час забирає тебе, залишаючи твій останній видих у повітрі. Його відчують інші.
...)
