Палючий день, обідня мара.
І степ у ній немов примара
Завальсував на видноколі.
Зів’ялий мак, схилився долі,
Колоссям шелестіла нива –
Чекало все якогось дива,
Що принесе води краплину
Й зволожить ненаситну глину.
І чудо сталося зненацька:
Степного вітру вдача хвацька,
Хлюпнула в небеса свинцю,
Щез Сонця лик, і в хвильку цю
Яскраві спалахи грози,
Неначе чумаків вози,
Гримнули по вибоям хмар.
А два воли Вогонь й Пожар,
Дмухнули з ніздрів буревій,
Аж потом, дощ зірвався з вій.
Немов батіг хлистав кущі,
Прим’яв хліба, траву, хвощі.
З дороги справив джерело,
Що пінно булькало й гуло
До лощин, несучи бульки.
Ті ж, обернувшись на ставки,
Строкато хизувались в листі
Мов у коштовному намисті…
За мить – як не було грози!
До моря потягли вози,
За виднокола сивий кряж,
Негоди мокрої вантаж.
А з-під коліс гримких мажар,
Що їх тягли Вогонь й Пожар
Лиш тільки мряка здійнялась.
І рушниками розлилась,
Веселки виплетених кіс…
Так вітер воду в степ приніс.
