Я зазираю в сиву глиб епохи
Й надибую коріння родове.
На грізні Бористенові пороги
Дніпрова хвиля крізь віки пливе.
Гурти племен тут вищезли у часі,
Під зойк меча і стогін тятиви.
Слов"янська віть лиш міцно прижилася,
Попри́ орду монголо-татарви.
На цій землі товклося безліч люду -
Розбій чинили, дерли данину,
І орачі, не стерпівши приблуду,
Не раз ішли від рала на війну.
Така невдячна випала планида,
Такі круті в держави манівці!
Лишилась нам неізгладима кривда
Та на серцях запечені рубці.
Мені Горішній голос напророчив
В душі кріпити український дух.
Болить мені, як хтось з дороги збочив,
Або горів осяйно та й ... притух!
Я ж землю цю не кину до кончини,
Й не зраджу по-манкуртівськи її,
Бо чорний хліб стражденної отчини
Солодший за чужі короваї.
Бо тут мій рід і тут моя Ґоверла,
Тут Рубікон, Ґолґофа і Парнас.
Бо тут звучить крилате:"Ще не вмерла..."
Тут словом визрів прадід мій Тарас!
Творю молитву в піднебесні брами,
Молю Оранту - Неньку захисти!
І блага вість уже не за горами,
Вже до єднання зводяться мости!
Вашi рядки напрочуд спiвзвучнi з Симоненковими: "Бо нива це - моя! Я тут почну зажинок. Бо кращий урожай не жде мене нiде. Бо тисяча дорiг, мiльйон вузьких стежинок мене на ниву батькiвську веде."
Дощ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Кожен, хто серцем прикипів до рідної землі, скаже те ж саме! Дякую за коментар!
І блага вість уже не за горами,
Гарний вірш! 
