Спахнуть і згоріть –
щоб не тліти.
Як же боляче тліти
в собі!
В недосяжному зАтишку
квіти
неможливо стоять
голубі.
Розфарбуй мені світ
розмаїто –
довіряюсь
їдному тобі.
Розфарбуй мені
долю і літо,
щоб затишні були
й голубі.
Щоб десь сосни,
зелені щоб,
з вохрою.
А там скелі –
щоб умброю,
білі.
Розфарбуй,
все що стрілося доброго
у дитинство моє
на Поділлі.
Все-усе:
і пречисте, і грішне,
щоб не тільки-но
чорне й біле.
Підбери
якийсь сутінок
ніжний,
хай поглибшає
все
відболіле.
Розфарбуй
трьохсотлітню негоду –
як у муках
над полем
світа!
У кроваве –
відчай народу
і погноєні в голод
жита.
І вогонь –
щоб згоріти,
спахнути,
щоб не тліти,
бо так болить!
Розпиши мені пензликом
рути
того затишку
Вічність
і Мить.
Спахнуть і згоріть –
щоб не тліти.
Як же боляче тліти
в собі!
немає слів... одні емоції..... дакую за чулову поезію,яка дає можливість душі загоїти шрами, не те щоб загоїти, трошки бальзаму налити, щоб не так пеко...
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
тримайтеся... а я -- чим зможу, буду вам допомагати -- щоб не так пекло...
