найгірше, це момент очікування.
в голові пульсує кров і, здається, тріснуть капіляри, доки так повільно пройде стрілка циферблат. тік-так.
проймає до нитки холодом, а там настирний дощ настукує свій ритм.
не можу підігнати час.
купа думок в перемішку з переживаннями і спогадами зжимають серце, викручують мене наче лимон.
година. доба. дві. здається пройшла вічнісь доки ми почали розмову.
ти ухиляєшся. той монолог такий черствий, застояний. давно носив його на серці? напевно.
(Продовжити)
сухі слова гуляють по кімнаті і я вже чую просто глухі звуки. бом-бом. вдаряються в голову і відбиваються гуляти далі.
з кожною новою реплікою розумію, що ти віддаляєшся від мене...
вже не чую. уважно вивчаю численні зміни на обличчі і лякаюсь холодних очей.
напевно звузилось біополе чи мені просто лячно поцілувати тебе в губи, бо, здається, ти відштовхнеш. і мені стає страшно.
клітини тіла починають тремтіти. чи то від холоду, чи то від страху пережити знову ту ж саму історію. кепсько.
а ти не зупиняєшся. схожий на робота, говориш нісенітниці, і на душі стає так гидко і мерзотно...
тремтіння переходить в очі, ну хочби не піддатися дитячій слабкості...перед тобою, інакшим.
але образи не змогли довго триматися всередині і фонтаном нахлинули на щоки.
твоя байдужість на обличчі додає ще одну порцію болю і я вже не можу зупинитися.
присмак солі на губах. а долоні втомилися витирати очі.
обіймаєш, так незграбно, насторожено, як ВІЛ-інфікованого. стає моторошно від втрати почуттів і близькості. необгрунтованої втрати.
жалюгідне видовище. якого дідька я впустила колись тебе в душу?!
так соромно самій перед собою.
тримаю тебе холодними руками, колись, можливо, ти їх любив, і, сподіваюсь, ти забудеш мою слабкість.
я просто так лікуюсь.
а найгірше, це момент очікування.
