Чи є доля в світі тяжча,
Ніж доля Вкраїни?
В будь-яке століття глянеш –
Руїни, руїни …
Захотілося мені, раптом, про все розпитати
ІСТОРІЮ – натомлену, стару, сиву матір.
А щоб трохи легше було з нею говорити,
Сестер – Кліо й Калліопу – хочу запросити
До розмови. (То, скажу вам, як-не-як – підмога.
У минуле повертатись – нелегка дорога.)
Тож берімося до праці, славні музи-сестри:
Із глибин століть прадавніх світло Правди нести.
Розкажи мені все! Все, що маєш – віддай!
Як колись мої пращури жили?
Як у давні часи боронили свій край?..
Чи кохали? Як діток ростили?
Пронеси свою суть через товщу віків!-
Як здійснилось пророцтво Андрія,
І над сивим Дніпром, серед диких лісів,
Народився на пагорбах Київ…
Як щита свого віщий Олег прибивав
На воротах дубових Царграду,
Як у гордих древлян Ігор дань добував,
Заплативши життям за свій задум…
Як молилася Ольга, пізнавши Христа,
За спасіння язичника-сина;
Як чужою йому була віра ота
(Так язичником він і загинув);
Розкажи, пригадай, як хрестилася Русь,
Як богів дерев’яних палили,
Як взяли Перуна (!) й, щоб назад не вернувсь,
По Дніпру, мов колоду, пустили.
Розкажи про страшних міжусобиць набат –
Ріки крові невинної лились!
Як на рідного брата війною йшов брат,
Як Бориса і Гліба убили.
Пригадай, як засяяли бані церков,
Як розквітли писемність, науки,
Як звільнилися руси від «темних» заков,
Пишучи різні «веді» та «буки».
Пригадай, як колись, у печері сирій
Старець Нестор писав свою «Повість…»,
Залишивши нащадкам, по волі своїй,
Давньоруського племені сповідь.
Хто той древній поет, що проніс крізь віки
Плач гіркий Ярославни-зигзиці,
Вир кривавих подій близ Каяли-ріки,
Тьмяний відблиск холодної криці?
Що було, те було –
Я судить не берусь, бо для того, Історіє, ти є.
Розкажи, пригадай, як здригнулася Русь
Від страшної навали Батия;
Правду, хоч би й гірку, але правду, подай!
Хай на мене зійде твоя рана!
Як п’яніли від крові страшний Субудай
І скажений онук Чінгіс-хана…
Не зламали народ мій часи лихоліть,
Не загинула Русь! Не скорилась!
Піднялась із руїн після тяжких століть
І козацькою славою вкрилась.
Розкажи про початок нової доби;
Звідки взявся сам дух той козацький?
Хто навчив воювати, голити лоби,
І ділитись останнім, по-братськи?
Де найпершу поставили матінку-Січ
Піонери Великого Лугу?
Хто був гетьманом першим?
Й таку скажи річ:
Що знайшли вони – щастя чи тугу?..
Пригадай і найперший козацький похід,
Як палали прокляті улуси;
Може, саме, зтих пір, агарянский ввесь рід
Став їх звати: «шайтани-уруси?»
Як зубами заклацав розлючений хан! –
Стали кісткою в горлі пороги
(Жде від нього невільників грізний султан) –
Небезпечною стала дорога!
Пригадай Рогатин – там фіалка цвіла,
Та рука людолова - зірвала…
Як степами вона на аркані пройшла,
Як у серце султану запала.
Де взяла стільки глузду, терпіння і сил
Безталанна, тендітна красуня?
(Без вітчизни людина, що птаха без крил)
Роксолана…Попівна-Настуня…
Розкажи, як Байда «мед-горілечку» пив,
Як фортецю на Хортиці ставив;
Як кубло оттоманське не раз ворушив –
Падишаха тремтіти заставив!
Як висів на гаку він не день і не два,
Наче, муки для нього – забава…
Вишневецький-Байда – це не просто слова,
Це – козацька немеркнуча слава!
Скільки потім було? – пригадай їх усіх,
Навіть бідну козацьку сірому,
Що, проклявши недолю і панський батіг,
За пороги втікала із дому.
Хто простим козаком, а хто й довбишем став,
Інший сіті у плавнях закинув.
Хто у полі поліг, чи в неволю попав,
І безслідно на каторзі згинув.
Не усім дала доля бунчук чи пернач,
А тим більш - з булавою ходити,
Всяк там був у Січі: і бідняк і багач,
Непримітний і славою вкритий.
Хоч немало імен у скрижалях твоїх,
Та немало ти їх розгубила;
Пошукай, подивись, пригадай їх усіх!
Ти ж не раз це для мене робила.
Білих плям не роби, не збреши, не промовч –
Розкажи, як з ляхами братались,
Як з’явилася унія, щезла любов,
Й ворогами заклятими стали українець із ляхом…
Гонили не раз з України шляхетного пана
Наливайко, Косинський, Трясило Тарас…
Скільки їх, цих славетних гетьманів?!
Пригадай, як походи на турка робив
Мудрий гетьман Петро Сагайдачний;
Як церкви будував, і як Січ оновив,
У Хотин як ходив, необачний.
Хто могилу його із землею зрівняв? –
Не приховуй ім’я супостата!-
Хай покажеться людям, негідник, щоб знав,
Що на ньому тавро Герострата.
Розкажи, як змахнув булавою Богдан
Розлетілись варшавські закови!
Як відразу з’явився з-за лісу "мокшан"
Й одягнув Україну у нові –
Православні, московські! Та ще й не тісні!-
Щоб робила поклони низенько:
Бог – один, цар – один! Це ж немов уві сні!
Україно, зноси здоровенька!
Розкажи, як по смерті Богдана жилось,
Як брат брата рубав без упину;
Де тих гетьманів стільки до біса взялось,
Що зробили велику руїну із квітучого краю?..
Кругом вороги, а вони між собою скубуться –
Ділять ріки, озера, поля і луги – патріоти!
Ніяк не нап’ються крові неньки…
Та ну їх!
Згадай-но Сірка. І чи вірно служив Батьківщині?
Як його легендарна, невтомна рука
Дух козацький пробуджує й нині.
Височіє могила над сивим Дніпром –
Спи спокійно, відважний козаче!
Спокій ти заслужив своїм ратним трудом,
Може й винен, що й досі ще плаче безталанна Вкраїна,
Хоч воля її – гола-боса – та якось гуляє,
Гірко тільки, що знову «гетьмани» свої
Гірше ляха її розпинають. Але потім про це.
Ти спочатку згадай, як зійшлись на полтавській помості
Біснуватий Петро і прибулі в наш край
(До Мазепи) із півночі «гості».
Запорожці до гетьмана з Лугу прийшли,
А Палій до Петра…із Сибіру;
Як «Даніліч» Батурин в крові потопив,
Як загинула в огненнім вирі ненароджена воля!..
Що потім було?
Запорожців, у прийми, до хана
Безутішне те горе лихе привело,
В домовину поклало гетьмана…
Україну сердешну клював, шматував
Ненаситний орел двоголовий!
Сонце ясне – надію - крильми заховав
І п’янів від гарячої крові, що рікою текла…
Пролетіли роки.
Хижий птах все терзав Україну;
Повернулись у рідні краї козаки
І цариці підставили спину.
Все завмерло, неначе поснуло кругом!
На Вкраїні москаль порядкує!
Тільки Орлик один ще скубеться з орлом
Дон-Кіхот! Не старайся! Не чує Україна тебе,
Бо її вже нема. Відтепер тут живуть малороси –
Нова нація! – смирна, сліпа і німа,
Працелюбна, голодна і боса. Нова нація?!
Чи то правда, що полковник Павло Полуботок
Заховав десь свої скарби? Є тепер робота
Для Павлових спадкоємців – їх у нас доволі –
Доводити, хто рідніший.
Не один пуд солі з’їдять вони із тим скарбом.
Може те все бридні?
І нікуди не дінуться від нас наші злидні?
Че не краще всім нащадкам за розум узятись? –
Батьківщина – скарб найбільший!
Із колін підняти треба неньку-Україну дужими руками,
Ну а потім вже ганятись за тими скарбами,
Що розкидані по світу (йдуть вони до бісу!).
Заведи-но мене, краще, до Чорного лісу,
Проведи мене до того Холодного Яру,
Де збирались гайдамаки. Добрячого жару
Дали мужики невмиті панам, за їх ласку.
Як було все? Чим скінчилось?
Розкажи, будь-ласка.
Не забуть ще пригадати й ту скорботну днину,
Коли славну Січ козацьку *** Катерина
Зруйнувала і побрала лицарів завзятих
В пікінери! Щоб навчились царів шанувати,
Щоб забули батька й матір, бо тепер єдину
Мають «матушку» - царицю, - лиш за нею гинуть
Дозволялось «милостиво» козаку без волі…
Розкажи, як на Дунаї, на чужім роздоллі
Збудували запорожці, після того лиха
Задунайську Січ (останню!), та як потім тихо -
Побрели у край далекий, до ріки Кубані;
Як на славнім Запоріжжі (з «кобзаря» ці дані)
Оселився «мудрий німець», та й горя не знає,
Садить собі «картопельку», пісеньки співає
По-своєму. А Вкраїна сиротою стала!
Розкажи, як Катерина в ярма запрягала
Людей вольних, українських,- щонайменший хутір
З «височайшого указу» мав під паном бути.
Де гуляла воля козацька-
Заридала доля кріпацька.
Де лунали пісня і сміх –
Засвистів по спинах батіг.
Потяглись безпросвітні роки…
В Малоросії лад та спокій:
Пан – панує, кріпак – працює,
Цар – гуляє все, бенкетує.
Бенкетує, та не знає, що в убогій хаті
Народила мати сина – щасливая мати!
Що пройдуть нелегкі роки і хлоп’я те, з часом,
Стане славним і безсмертним! – Великим Тарасом!
Прокинеться Україна! – Кобзареве слово
Дасть їй силу, дасть наснагу розбити закови!
Сонцем вранішнім засяє тризуб над полями!..
Розкажи мені, матусю, як з більшовиками змагалася Україна –
Жити, чи не жити?!
І чому нам довелося тризуб замінити
На «іржаві» серп і молот, на «криваву» зірку?
Знов багатство України, наче в чорну дірку,
Попливло в нову столицю, під кремлівські зорі,
А Вкраїна помирала: від голодоморів,
Від репресій, днірогесів –
Кляті яничари стільки лиха не зробили, скільки комісари!
Щоб не дуже вихвалялись своїи родоводом,
Стали «хохли» - українці – радянським народом.
Навіть Бога відібрали – церкви повалили,
А натомість, - «для народу», - партшколи відкрили.
Малим дітям почіпляли галстуки червоні
Замість хрестиків натільних, -
Ми - не забобонні!
В Бога вірять лиш буржуї, та ще їх наймити
Вам же треба вчитись!Вчитись!
Вчитися і жити по-ленінськи! По-сталінськи!-
Як партія скаже!
А хто проти – до Сибіру дорогу покажем,
Там научать дуже швидко «Родіну» любити…
Пригадай-но 41-й, як зійшлися битись
Дві потвори ненаситні – нелюди прокляті!
І, хоч кольором різнились, - однієї статі
Були вони, ці потвори. Між двома вогнями
Опинилась Україна! Кров’ю та сльозами
Вмивалася (уже вкотре?!) бідна стара мати.
Не забудь мені ще чисту правду розказати
Про, так званих, «бандерівців», та про їхні справи,
Бо чутки усякі ходять, а вони - лукаві.
Як жилось після «Побєди»? – без хліба сиділи,
Потім, трохи стало краще – кукурудзу їди
І на «перше» і на «друге», і були щасливі,
Що «проклятих мериканців» на космічній ниві
Обігнали. Так їм треба – нехай загнивають!
А ми будем крокувати до земного раю
«Семимильними шагами». Нас ніхто не спинить!
Хто з мечем до нас підступить – від меча й загине,
Бо ми, хоч і мирні люди, - вмієм здачі дати.
Так що, радимо, наш вулик краще не чіпати.
Йшли роки…мета- та, світла - усе віддалялась.
Потім, мабуть, спересердя, перебудувалась;
Будувалась, фарбувалась трухлява потвора,
І сама собі признатися боялась, що хвора,
І що їй не допоможуть вже ніякі ліки –
Сама себе доконала! (І, дай Бог, - навІки)
Розсипалась, розвалилась, і вийшли на волю
Замордовані народи. Кожен свою долю
Самостійно став шукати, без «старшого брата».
Вийшла з ними на світ Божий і Вкраїна-мати,
Сіла бідна край дороги – йти самій не сила.
Де сини твої, небого? Ти ж-бо їх ростила,
Годувала, доглядала, як ніхто й ніколи.
Де шевченки? Сагайдачні?Лицарі-соколи?!
Новоявлені «гетьмани» лиш про себе дбають,
А що матір квола, боса, про те – забувають.
Як же жити їй на світі, коли рідні діти
Ладні одіж з неї зняти, не те,що одіти
Чи накинути на плечі хоч якусь хустину…
Скільки буде ще сидіти моя Україна
Край дороги світової? – Боже, дай їй силу!
Щастя, долі молодої! Не зведи в могилу!
А синочки все зростали... Дорослими стали...
Та й, бавлячись, рідну Матір - вкотре!- обікрали.
"Помаранчевим гостинцем" очі задурили,
Що й не втямила, сердешна,- що ж вони зробили?
Самостійні, незалежні - в мАтериній хаті -
Хазяйнують - по свОєму - жорстокі, пихаті!
Ненажерливі і підлі, цинічні, байдужі -
Вигрібають все з оселі - геть останній кужіль
Ладні в Неньки відібрати - згодиться в офшорі -
Треба ж острівець придбати у теплому морі.
Все терпіла Україна: злидні і "кравчучки",
"Кучмовози", "любих друзів"... Та дійшло "до ручки"
Її ангельське терпіння - хай би там вже - бідність,-
Але ж хАми посягнули на святе, - на гідність!
Тож повстала, закипіла, і ту всю заразу
З дорогого золотого змИла унітазу.
Навіть шини на Майдані ще недопалали,
Як "зелені чоловічки" Крим окупували,
Як з"явились на Донбасі танки, "гради", "смерчі",
І Вкраїна закружляла у вихорі смерті.
Це - війна Кремля! - Немає сумніву ні в кого.
Тільки влада запевняє: АТО - більш нічого.
Піски, Іловайськ, ПопАсна - це АТО, панове?!
Та ВОНА давно втопилась у річищах крові!
Які можуть - з ворогами!- бути "шури-мури"?
Вже, подібне, було з нами за часів Петлюри.
Чим скінчилося те -знаєм - висновків - не робим,-
І от - маєм те, що маєм - ті ж самІ "хвороби".
--------------------------------------------------------------------------------
Розкажи, що тобі сьогодення несе?
Що тобою, Історіє, стане?...
ID:
248576
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.03.2011 13:15:20
© дата внесення змiн: 10.07.2020 09:04:13
автор: Василь Царинюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
