Давно хата стоїть край села одинока,
Блимає чорними, немов смола зіницями,
З розбитими шибками, крива й однобока
З минулим життям зі своїми таємницями.
Вітер шугає по-під старою стріхою,
Ляпотить косою, потрісканою хвірткою,
Заросли доріжки в тім обійсті споришем,
Під тином скрипить розлогий та ще зелений клен.
А біля розвалюхи-хати, в самотині,
Зажурилася біла калинонька, калина,
Віти зі цвітом до землі та й опустила,
Немов руки додолу тая мила дівчина.
Сонце пече, спопеляє, дощ спочиває ,
Плаче вона гірко, сохнуть її в квітах гілки,
Покинули хазяї, вона й виглядає
Бо ніхто не подасть їй води, не зростуть плоди.
Та коли й пощастить і дозріють восени,
Запалають кровавими слізьми ягоди ті,
Запалахкотять мов вогні в жахливому сні
На снігу, червонії кетяги її гіркі.
*******
Не плач калино, не лий сльози ти дівчино,
Не будеш взимку стояти одна серед снігів,
Прилетять з морозу снігурі, до гостини,
Об`їдять твої смачні плоди, наливні вогні.
А, весною, коли розтануть білі сніги
І прилетять лелеки з далеких теплих країв,
Приїдуть й ті хазяї зі своїми дітьми ,
Хату підладять, бузок підсадять, щоб захмелів!
Бачу,і Вам болить ота святиня родинна-старенька покинута хата... Та все ж тішить таке світле і оптимістичне закінчення-значить,завжди вірите у найкраще. Ви-молодчинка!
Дякую. Так дійсно. Вірш написаний з "натури", після поїздки до села, де мене туга взяла, після того, що я побачила. Все стоїть розвалене ферма, свиноферма, а колись передовий колгосп був
Дякую. На вихідні проїхалася по селам, то така туга взялася, скільки покинутих хат стоять , таких самотніх і нікому не потрібних. Ось були би вони біля Києва! То миттю розкупили б!
Дяки.У мене білі вірші, де немає ні ритму,
ні рим , а є велике серце і душа в цих рядках. Багато римують, що попало Я не поетеса, тільки вчуся, у мене все таке "кульгаве".