Давно хата стоїть край села одинока,
Блимає чорними, немов смола зіницями,
З розбитими шибками, крива й однобока
З минулим життям зі своїми таємницями.
Вітер шугає по-під старою стріхою,
Ляпотить косою, потрісканою хвірткою,
Заросли доріжки в тім обійсті споришем,
Під тином скрипить розлогий та ще зелений клен.
А біля розвалюхи-хати, в самотині,
Зажурилася біла калинонька, калина,
Віти зі цвітом до землі та й опустила,
Немов руки додолу тая мила дівчина.
Сонце пече, спопеляє, дощ спочиває ,
Плаче вона гірко, сохнуть її в квітах гілки,
Покинули хазяї, вона й виглядає
Бо ніхто не подасть їй води, не зростуть плоди.
Та коли й пощастить і дозріють восени,
Запалають кровавими слізьми ягоди ті,
Запалахкотять мов вогні в жахливому сні
На снігу, червонії кетяги її гіркі.
*******
Не плач калино, не лий сльози ти дівчино,
Не будеш взимку стояти одна серед снігів,
Прилетять з морозу снігурі, до гостини,
Об`їдять твої смачні плоди, наливні вогні.
А, весною, коли розтануть білі сніги
І прилетять лелеки з далеких теплих країв,
Приїдуть й ті хазяї зі своїми дітьми ,
Хату підладять, бузок підсадять, щоб захмелів!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211848
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.09.2010
автор: Макієвська Наталія Є.