Із циклу РанкOVEr
Абстракція першого ранку
Цей похмурий ранок зустрів мене з єхидством на небі, яке бляклими кольорами намагалося розпалити яскравість майбутнього дня. 5:45. Я сьорбаю свою натуральну каву, а в голові, якраз, виникають ненатуральні думки.
Я, в одній майці, яка сягає мені майже до колін (певно, твоя) витанцьовую під пісню Бьорк і виходить це у мене ,м'яко кажучи, не дуже. По-перше, моя пластика нагадує шлюбні ігри горних козлів, по-друге, я не люблю Бьорк. Під її пісню ми познайомилися. Під її пісню ми вперше поцілувалися. І вперше, сидячи в аеропорту, я зрозуміла – ми розлучилися на рік! 365 днів. І вперше я плакала через тебе. Під цю ж саму пісню Бьорк. Sun In My Mouth. Занадто багато тебе є в цій пісні. Занадто багато того, що я хочу забути. Та не можу.
Зрештою, витанцьовуючи, я зробила такий-сякий сніданок з вівсянки та тостів. Ти любив мої такі-сякі сніданки, а тепер їх полюбила і я. Треба ж чимось забивати купу вільного ранкового часу, який з'явився у мене після твого від'їзду…
Ти просив час від часу писати тобі на мило про те, як я живу без тебе і що твориться у мене на душі. Я не хотіла. Але тепер передумала. Я буду писати тобі щоранку. Про все те, що бачу і чим живу. Дні несуть буденність, заходи сонця всі однаковісінькі. Ночі – банальні: вони ще досі пахнуть тобою. А от ранок… схід сонця… це як нове маленьке життя. Нова, ще сонна, надія. Сонна, як та артерія. Та й треба ж чимось заповнювати ту діру у часі, яка утворилася після того, як ти зник з мого життя.
Я сиділа на підвіконні на купі подушок, які пошила нам твоя бабуся, і на зло цій старій карзі струшувала на них попіл.
Nothing Else Matters. /Apocaliptica/
Мій плеєр відчуває мій настрій так само, як і ти. І думками я намагаюся повернути тебе сюди, в цю квартиру. Але думки швидко зникають слідом за димом. І я знову сама.
А потім я читала Равенхілла. Читала і посміхалася як мала наївна дитина. Це ти підсадив мене на його п’єси, це ти навчив мене любові до літер. І тому я буду писати тобі…
…Схід сонця прекрасний. Його енергія наповнює мене сенсом. І я хочу про це написати тобі. А потім – потримати тебе за руку. І чкурнути разом на два дні в Ялту. Чи Одесу. І відчути твій запах. І аромат твоїх парфумів. І на пару хвилин зникнути в цій бездні, замруживши очі. І хочу мовчки посидіти в твоїх обіймам під Sting-a. І любити тебе, і кохати так, як кохають лише в дешевих мильних операх.
Щось в цьому ранку занадто багато абстракцій, які, так чи інакше, об’єднує одне: в них занадто багато тебе. Таке відчуття, якщо зібрати ці частинки до купи, то я знову побачу твої очі і відчую твій дотик. Але цього не станеться. Це просто чергові думки, ілюзії про казочки, які не мають нічого спільного з сірою дійсністю…
…Схід сонця зачаровує. А я виписую до свого блокнотика ще одну фразу:
«Мій Всесвіт Шукає Твою Планету…»
А за мить я уже біжу до спальні натягувати старі джинси. Зараз, ще знайду туш – і чкурну на пошуки. Але поки що лише на пошуки натхнення…
P.S. «Моє Сонце, ти забув свого оранжевого шарфа. Тепер частинка твого тепла зігріває мене цілодобово. Люблю тебе =****»
Оценка поэта: 5 Обожнюю вашу прозу!Так легко,чуттєво,мелодійно і по-справжньому!У багатьох рядках читаю ніби про себе,і це ще більше захоплює.
еммм,а чекати 1 рік - це мука...співчуваю!
LadyInRed відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Оценка поэта: 5 «Мій Всесвіт Шукає Твою Планету…»
а мне наоборот больше понравилось бы... эгоистичней!
LadyInRed відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
мммм, що ж ти всі козирі палиш, мала?
В цьому випадку як раз вона Всесвіт так що все правильно. Хоча складується враження, що це він для неї відкриває цей світ, але то тільки перше враження (оманливе)
